— Ніку, я все можу пояснити.
Я довго й пильно на неї витріщався. Пригадав дні під палючим сонцем, коли ми валялися на піску на пляжі, її рука лежала в мене на грудях; пригадав родинні вечері в будинку її батьків: Ренд доливав мені випити та плескав по плечу; пригадав, як ми розляглися на килимі в моїй вбогій нью-йоркській квартирі та просто розмовляли і спостерігали за лінивим вентилятором на стелі; навіть пригадав, як уявляв її матір'ю своєї дитини та планував для нас неймовірне життя. Якусь мить, що тривала лише два удари серця — один, два, я бажав, щоб її слова виявилися правдою.
— Взагалі-то я не думаю, що ти зможеш усе пояснити,— заявив я.— Але з радістю подивлюсь, як ти старатимешся.
— Питай що завгодно.
Емі спробувала взяти мене за руку, а я відпихнув її. Відійшов геть, вдихнув, а вже потім знову обернувся. Мою дружину завжди потрібно бачити.
— Вперед, Ніку. Питай.
— Гаразд, звісно. Чому кожна підказка в полюванні на скарби була захована у місці, де я... мав стосунки з Енді?
Вона зітхнула, опустила погляд у підлогу. Її щиколотки були стерті до м'яса.
— Я навіть не знала про існування Енді, аж доки не побачила її у телевізорі... коли була прив'язана до ліжка Дезі, захована у його будинку біля озера.
— Тож усе це було просто... збігом?
— Усі ті місця мали для нас особливе значення,— сказала вона. Навіть сльозу пустила.— Кабінет, де ти дав друге життя своїй пристрасті до журналізму...
Я пирхнув.
— Ганнібал, де я нарешті зрозуміла, якою важливою є для тебе ця місцевість. Будинок твого батька — опір чоловікові, який завдав тобі стільки болю. Будинок твоєї матері, який зараз належить Го,— ці дві жінки зробили тебе такою доброю людиною. Але... мабуть, мене таки не дивує, що ти забажаєш розділити ці миті з іншою,— вона схилила голову,— яку кохаєш. Ти завжди любив повтори.
— Чому ж кожне з цих місць у результаті містило докази, які прив'язували мене до твого вбивства? Жіноча білизна, твоя сумочка, твій щоденник. Поясни цей твій щоденник, Емі, з усіма його брехнями.
Вона лише посміхнулася і похитала головою, наче жаліла мене.
— Усе, я можу пояснити геть усе,— запевнила вона.
Я глянув на її миле заплакане личко. Потім звернув увагу на кров.
— Емі, а де ж Дезі?
Вона знову похитала головою й увімкнула свою сумну легеньку посмішку.
Я рушив телефонувати в поліцію, але стукіт у двері сповістив, що копи вже тут.
Емі Елліот-Данн
Ніч повернення
У мене в лоні ще й досі залишається сперма Дезі після останнього зґвалтування, тож медичне обстеження триває, як треба. Мої потерті мотузкою зап'ястки, пошкоджена піхва, синці — тіло як справжній посібник. Гінекологічний огляд проводить старий лікар з вологим диханням і товстими пальцями. Він водночас скоблить там щось і хрипить, а тим часом детектив Ронда Боні тримає мене за руку. Це наче коли тебе хапають холодні пташині кігті. Узагалі не підбадьорює. Ронда навіть починає шкіритися, коли гадає, що я не дивлюся. Вона у повному захваті, що Нік таки не поганець. Так, усі американські жінки колективно зітхають.
До будинку Дезі відрядили поліцію. Там вони знайдуть його голим і знекровленим, з шокованим виразом обличчя, в руках — кілька пасом мого волосся, ліжко буде в крові. Тим ножем, яким я порізала його, я перерізала й свої пута. Він лежатиме на підлозі неподалік, бо у своєму приголомшеному стані я впустила зброю і вибрела з будинку лише з ключами від авто і воріт. Потім я, бідненька, залізла у вінтажний «ягуар», навіть не стерши його крові, й повернулася просто додому, як давно загублена вірна тваринка. Я деградувала до звіриного стану і думала лише про повернення до Ніка.
Пристаркуватий лікар повідомляє добрі новини: жодної непоправної шкоди не завдано, і немає потреби для вискоблювання, бо викидень стався на дуже ранньому строкові вагітності. Боні все стискає мою руку й шепоче: «Господи, ви змогли би після всього пережитого відповісти на кілька запитань?» Отак швидко від співчуття — до мідних цвяхів. Як на мене, некрасиві жінки зазвичай або занадто шанобливі, або неймовірно грубі.
Тест. Ти — Неймовірна Емі, яка пережила брутальне викрадення й неодноразові акти насильства. Вбила свого викрадача і повернулася до свого чоловіка, який, виявляється, зраджує. Ти:
A) Спочатку думаєш про себе і вимагаєш трохи часу, щоб зібратися на силі.
Б) Намагаєшся триматися, щоб допомогти поліції.
B) Обираєш, яке інтерв'ю давати першим: після такого важкого випробування можна таки щось отримати — наприклад, контракт на написання книжки.
Відповідь: «В». Неймовірна Емі завжди думає в першу чергу про інших.
Мені дозволили привести себе до пуття у приватній лікарняній палаті й переодягнутися в одяг, який Нік зібрав удома: джинси, пом'яті після занадто довгого лежання у шафі, та красиву блузу, що тхне пилом. Ми з Боні їдемо з лікарні до відділку майже в цілковитій тиші. Я слабким голосом питаю про батьків.
— Вони чекають на вас у відділку,— повідомляє Боні.— Вони розридалися, почувши про все від мене. З радощів. Цілковита радість і полегшення. Ми дозволимо вам як слід пообійматися, перш ніж почнемо опитування. Не хвилюйтеся.
Журналісти вже біля відділку. Парковка нагадує повний надій, радісний стадіон. Тут немає підземного паркінгу, тож ми мусимо зупинитися біля входу, а тим часом озвіріла юрба наступає. Я бачу мокрі губи та слину: всі горлають свої запитання, блимають спалахи фотоапаратів і камер. Натовп штовхається, шарпається, кидається то на кілька дюймів праворуч, то ліворуч. Усі намагаються дістатися до мене.
— Я не можу,— кажу я до Боні. М'ясиста чоловіча долоня впирається у шибку: фотограф намагається втриматися на ногах. Я хапаюся за холодну руку Боні.— Це занадто.
Вона поплескує мене та просить зачекати. Відчиняються двері відділка, і всі офіцери в будівлі виходять на сходи, формуючи шереги обабіч мене. Це стримує пресу, і я одержую власну почесну варту. Ми з Рондою біжимо, тримаючись за руки, наче молодята, кваплячись нагору, де вже чекають мої батьки. Усі можуть сфотографувати, як ми обіймаємося і як мама шепоче: «Люба-дівчинка-люба-дівчинка-люба-дівчинка»,— а тато так голосно хлипає, що мало не захлинається.
Далі мене ще трохи шарпають, наче недосить. Залишають у кімнаті завбільшки з шафу з комфортабельними, але дешевими офісними стільцями, де, здається, назавжди в'їлася в оббивку стара їжа. В кутку кімнати миготить камера і немає вікон. Я не так це уявляла. Ця кімната не обставлена, щоб створювати почуття безпеки.
Мене оточують Боні, її напарник Гілпін і двоє агентів ФБР з Сент-Луїса, які майже повсякчас мовчать. Вони пропонують мені воду, і Боні починає.
Б: Гаразд, Емі, спочатку ми щиро хочемо подякувати вам за спілкування з нами після всього пережитого. У таких випадках дуже важливо все задокументувати, поки спогади свіжі. Ви навіть не уявляєте, як це важливо. Тож найкраще поговорити просто зараз. Якщо нам вдасться отримати всі деталі, то ми зможемо закрити справу, і ви з Ніком зможете повернутися до свого життя.
Е: Я справді дуже цього хочу.
Б: Ви на це заслуговуєте. Тож якщо готові починати, окреслимо часові рамки. Коли Дезі з'явився у вас на порозі? Ви пам'ятаєте?
Е: Десь близько десятої ранку. Трішки пізніше, бо пам'ятаю, як чула Теверерів дорогою до авто. Вони збиралися до церкви.
Б: Що трапилося, коли ви відчинили двері?
Е: Я одразу відчула щось недобре. По-перше, Дезі постійно писав мені листи. Але здавалося, що його одержимість з роками притихла. Здавалося, що він почав сприймати себе як старого друга, й оскільки поліція нічого не могла вдіяти, я просто змирилася. Раніше мені ніколи не здавалося, що він здатен завдати тілесної шкоди, хоча мені дуже не подобалося жити так близько до нього. Географічно. Гадаю, саме це його спокусило. Знання, що я живу так близько. Він зайшов до мого будинку з... Він був спітнілий і трохи знервований, але надзвичайно рішучий. До цього я була нагорі, саме збиралася прасувати сукню, коли помітила на підлозі великий дерев'яний держак з маріонетки Джуді. Мабуть, він відвалився. Прикро, бо я вже заховала маріонеток у повітці. Тож я схопила держак і тримала його в руках, відчиняючи двері.