Ґутьєррес допив пиво.
— Світ, — сказав він, — перевертається догори дном. Річ у тім, що багато людей хочуть знати, що являють собою ці аномальні тварини і звідки вони беруться.
У гучномовець оголосили про відправлення рейсу Левіна. Чоловіки піднялися з-за столу. Ґутьєррес мовив:
— Ти триматимеш все це при собі? Я маю на увазі те, що ти сьогодні побачив.
— Якщо чесно, — сказав Левін, — я й сам не розумію, що я сьогодні побачив. Це могло бути все що завгодно.
Ґутьєррес посміхнувся.
— Безпечного польоту, Ричарде.
— Бувай, Марті.
Від'їзд
Закинувши рюкзак на плече, Левін пішов до зали вильоту. Він обернувся, щоб помахати Ґутьєрресу, але його друг вже прямував до дверей, піднімаючи руку, щоб покликати таксі. Левін знизав плечима і відвернувся.
Просто навпроти нього був митний стіл, перед яким мандрівники вишикувалися в чергу, щоб їм проштампували паспорти. Він взяв квиток на нічний рейс до Сан-Франциско з довгою зупинкою у Мехіко; народу у черзі було небагато. Можливо, в нього ще є час зателефонувати до офісу і сказати Лінді, секретарці, що він буде в літаку; і, подумав він, варто було б зателефонувати Малкольму. Озирнувшись, він побачив ряд телефонів з позначкою ІСТ TELEFONOS INTERNATIONAL уздовж стіни праворуч від нього. Їх було кілька, але всі були зайняті. Краще скористатися супутниковим телефоном, що в рюкзаку, подумав він, знімаючи його з плеча. Можливо, це було б…
Він зупинився, нахмурившись, й озирнувся на стіну.
Телефонами користувалися четверо людей. Першою була блондинка у шортах і топі з бретелькою через шию, яка під час розмови гойдала на руках засмаглу дитину. Поруч із нею стояв бородатий чоловік у куртці типу «сафарі», який час від часу поглядав на свій золотий «Ролекс». Потім стояла сива бабуся, яка балакала іспанською, тоді як двоє її дорослих синів стояли поряд і рішуче кивали.
А останнім був пілот гвинтокрила. Він зняв куртку і стояв у сорочці з коротким рукавом та краватці. Він відвернувся обличчям до стіни, згорбивши плечі.
Левін підійшов ближче і почув, що пілот розмовляє англійською. Він поставив свій рюкзак на підлогу і нагнувся, вдаючи, ніби поправляє ремені. Пілот все ще стояв до нього спиною.
Було чутно, як той каже:
— Ні, ні, професоре. Це не так. Ні.— Потім запала пауза. — Ні,— сказав пілот. — Я кажу вам, ні. Вибачте, професоре Базелтон, але це невідомо. Це острів, але який з них… Ми повинні чекати знову і знову. Ні, він їде сьогодні. Ні, я не думаю, що він нічого не знає, і жодних фото. Ні. Я розумію. Бувайте.
Левін опустив голову, коли пілот швидко пройшов до столу в іншому кінці аеропорту.
«Що за чортівня?» — подумав він.
Це острів, але який з них…
Звідки вони знали, що це був острів? Сам Левін все ще не був упевнений в цьому. Він інтенсивно працював над знахідками, намагаючись скласти все докупи. Зрозуміти, звідки вони взялися і чому це відбувається.
Він зайшов у куток, щоб ніхто не бачив, і витягнув маленький супутниковий телефон. Він швидко набрав номер, викликаючи Сан-Франциско. Пішов виклик, було чути клацання, коли встановлювався зв’язок із супутником. Пролунав звуковий сигнал. Електронний голос сказав: «Будь ласка, введіть код доступу».
Левін ввів 6-значний цифровий код.
Пролунав ще один сигнал. Електронний голос провадив: «Залиште своє повідомлення».
— Я дзвоню, — мовив Левін, — щоб повідомити про результати поїздки. Один зразок, в не дуже добрій формі. Розташування: ВВ-17 на мапі. Це далеко на південь, що відповідає всім нашим гіпотезам. Я не встиг його точно ідентифікувати, перш ніж зразок спалили. Але я припускаю, що це орнітолест. Як ви знаєте, цієї тварини немає в списку — це дуже цінна знахідка. — Він озирнувся навколо, але нікого поруч не було, ніхто не звертав уваги. — Крім того, бічна стегнова кістка мала глибоку різану рану. Це вкрай тривожно. — Він завагався, не бажаючи забагато розмовляти. — І я везу назад зразок, що потребує ретельного вивчення. Я також думаю, що дехто цим може зацікавитися. У всякому разі, все, що тут відбувається — це новина, Іяне. Тут не було жодних зразків більше року, і раптом вони знову з’являються. Відбувається щось нове. І ми цього взагалі не розуміємо.
«Чи, може, розуміємо?» — подумав Левін. Він завершив виклик, вимкнув телефон і поклав його до іншої кишені рюкзака. Можливо, подумав він, ми знаємо більше, ніж розуміємо. Він задумливо подивився в бік виходу на посадку. Час було відлітати.
Пало-Альто
О другій годині ночі Ед Джеймс заїхав на майже порожню стоянку біля ресторану «Меррі Каллендер» на Картер-роуд. Чорний «БМВ» був уже тут, припаркований біля входу. Крізь вікна він міг побачити, що у кабінці ресторану сидить насуплений Доджсон. Він ніколи не мав гарного настрою. Зараз Доджсон розмовляв із кремезним чоловіком, який сидів поруч із ним, поглядаючи на годинник. Цим здорованем був Базелтон, професор, який з’являвся на телебаченні. Джеймс завжди відчував полегшення, коли Базелтон був там. Доджсон давав йому таємні завдання, але важко було уявити, що Базелтон бере участь у якихось темних справах.