Джеймс вимкнув запалювання і повернув дзеркало заднього виду, щоб поправити комір сорочки та підтягнути краватку. Він побачив своє обличчя в дзеркалі — розпатланий, стомлений, з дводенною щетиною. Трясця, подумав він. Чому б йому не мати стомленого вигляду? Вже ж середина цієї чортової ночі.
Доджсон завжди планував свої зустрічі посеред ночі і завжди у цьому ресторані «Меррі Каллендер». Джеймс ніколи не розумів, чому; кава тут була жахлива. Але було взагалі багато такого, чого він не розумів.
Він узяв конверт і вийшов із машини, грюкнувши дверима. Попрямував до входу, хитаючи головою. Протягом кількох тижнів Доджсон платив йому по 500 доларів на день, щоб він стежив за купою вчених. Спершу Джеймс думав, що це якесь промислове шпигунство. Але жоден із науковців не працював в промисловості; вони займали університетські посади в досить нудних галузях. Як та палеоботанік Сеттлер, яка займалася доісторичними пилковими зернами. Джеймс сидів на одній з її лекцій у Берклі і ледь не заснув. Слайд за слайдом, якісь бліді сфери, що були схожі на ватяні кульки, а вона в цей час щось теревенила про зв’язки полісахаридів та кампан-маастріхтську межу. Господи, як це було нудно.
Це точно не варте було 500 доларів на день, подумав він. Він увійшов всередину, мружачись у світлі, і підійшов до кабінки. Потім сів, кивнув Доджсону та Базелтону і підняв руку, щоб замовити кави.
Доджсон подивився на нього.
— В мене ще є справи вночі,— сказав він Джеймсу. — Давайте почнемо.
— Правильно, — сказав той і опустив руку. — Добре, звичайно. — Він відкрив конверт, почав витягувати аркуші та фото, передаючи їх через стіл Доджсону, поки той говорив.
— Алан Грант — палеонтолог у штаті Монтана. Зараз він у відпустці і в цей час перебуває в Парижі, читаючи лекції про останні знахідки решток динозаврів. Мабуть, має якісь нові ідеї про тиранозаврів як сміттярів і…
— Неважливо, — перервав його Доджсон. — Далі.
— Еллен Сеттлер Реймен, — сказав Джеймс, передаючи наступне фото. — Ботанік, раніше працювала з Грантом. Зараз — дружина фізика з Берклі, має маленьких сина та дочку. Працює в університеті на півставки. Решту часу проводить вдома, бо…
— Далі, далі.
— Добре. Більшість інших померли. Дональд Дженнеро, юрист, помер від дизентерії під час ділової поїздки. Денніс Недрі, з компанії «Інтегрейтед Комп’ютер Сістемз»… теж помер. Джон Геммонд, який заснував «Інтернешнл Дженетік Текнолоджіз»… помер під час відвідин науково-дослідного центру компанії у Коста-Риці. В той час з Геммондом були його онуки; зараз діти живуть з матір’ю на сході і…
— Хтось зв’язується з ними? Хтось з «ІнДжен»?
— Ні. Хлопчик пішов до коледжу, дівчинка — у підготовчій школі. Після смерті Геммонда «ІнДжен» звернулася до суду згідно розділу 11 Кодексу США про банкрутство. З того часу справа і досі в суді. Нерухоме майно компанії нарешті продали. Протягом останніх двох тижнів, якщо бути точним.
Базелтон вперше заговорив.
— Чи було продано об’єкт Б? — запитав він.
Джеймс подивився здивовано.
— Об’єкт Б?
— Так. Хтось казав вам про нього?
— Ні, я ніколи про нього не чув. Що це таке?
— Якщо ви щось почуєте про об’єкт Б, — сказав Базелтон, — дайте нам знати.
Сидячи поруч із Базелтоном у кабінці, Доджсон погортав папери і фото, а потім нетерпляче відсунув їх вбік і подивився на Джеймса.
— Що ти ще дістав?
— Це все, докторе Доджсон.
— Це все? — перепитав Доджсон. — А як щодо Малкольма? Щодо Левіна? Вони ще товаришують?
Джеймс звірився з нотатками.
— Не впевнений.
Базелтон насупився.
— Не впевнені? — сказав він. — Що ви хочете цим сказати?
— Малкольм і Левін познайомилися у Інституті Санта-Фе, — сказав Джеймс. — Це було пару років тому. Але останнім часом Малкольм не буває у Санта-Фе. Він їздить із лекціями до біологічного відділення Берклі, де читає лекції про математичні моделі еволюції. І він, здається, втратив контакт з Левіном.
— Вони посварилися?
— Можливо. Мені казали, що вони розсварилися через експедицію Левіна.