— Це Левін. Алло? Левін. Будь ласка. Мені потрібна допомога. — Стогін. — Якщо ви мене чуєте, надішліть підмогу. Послухайте, я на острові, мені вдалося дістатися сюди без проблем, але…
Тріск. Шипіння.
— О-ох, — видихнув Торн.
— Що це? — спитав Арбі, нахилившись вперед.
— Ми втрачаємо з ним зв’язок.
— Чому?
— Батарея, — сказав Торн. — Вона швидко розряджається. Дідько. Ричарде, де ти?
У динаміку почувся голос Левіна:
— …вже мертвий… ситуація стала… тепер… дуже серйозна… не знаю… чи чуєте мене, але якщо… допоможіть…
— Ричарде! Скажи нам, де ти знаходишся!
Телефон зашипів, зв’язок ставав все гірше. Вони почули, як Левін каже:
— …мене оточили… жахливі… можу відчути їх особливий запах… вночі…
— Що він каже? — спитав Арбі.
— …поранений… не можу більше… будь ласка…
Телефон востаннє зашипів і вимкнувся.
Торн вимкнув слухавку і гучний зв’язок. Він повернувся до дітей. Обоє були бліді.
— Ми маємо його знайти, — сказав він. — Негайно.
Друга конфігурація
Самоорганізація удосконалює свою складність, коли система переходить до краю хаосу.
Підказки
Торн відчинив двері квартири Левіна і увімкнув світло. Вони здивовано озиралися довкола. Арбі сказав:
— Схоже на музей!
Трикімнатна квартира Левіна була оформлена у невиразному азійському стилі, з розкішними дерев’яними шафами та дорогим антикваріатом. Але квартира була бездоганно чистою, більшість антикварних речей стояли у пластикових чохлах і всі були акуратно промарковані. Вони повільно увійшли до кімнати.
— Він тут живе? — запитала Келлі. Їй важко було в це повірити. Квартира здавалася їй безликою, майже нелюдською. У її власному помешканні весь час був такий безлад…
— Авжеж, живе, — сказав Торн, ховаючи ключа до кишені.— Тут завжди такий вигляд. Ось чому він ніколи не може жити з жінкою. Він терпіти не може, коли хтось тут щось чіпає.
Скляний журнальний столик у вітальні був оточений кушетками. На ньому лежали чотири стопки книжок, акуратно вирівняні по краю. Арбі глянув на назви. «Теорія катастроф та нових структур», «Індуктивні процеси в молекулярній еволюції», «Клітинні автомати», «Методологія нелінійної адаптації», «Фазовий перехід в еволюційних системах». Були і ще старіші книжки з заголовками німецькою.
Келлі принюхалася.
— Щось вариться?
— Не знаю, — відповів Торн. Він увійшов до їдальні. Біля стіни він побачив гарячу плиту з рядом страв, що були накриті кришками. Тут стояв обідній стіл із полірованого дерева зі столовими приборами зі срібла та кришталю на одну особу. Суп парував у каструлі.
Торн підійшов, узяв аркуш зі столу і прочитав: «Суп з лобстерами, зелень, смажений тунець». До аркуша був приклеєний жовтий стікер з написом: «Сподіваюся, ваша поїздка була успішною! Ромелія».
— Ого, — сказала Келлі,— то виходить, йому хтось готує щодня?
— Гадаю, що так, — відповів Торн. Схоже, його це не вразило. Він попорпався у стосі запечатаних конвертів, що лежали поряд із тарілкою. Келлі повернулася до якихось факсів на сусідньому столі. Перший з них був з музею Пібоді в Єльському університеті в Нью-Хейвені.
— Це німецькою написано? — повернулася вона до Торна і простягнула йому папірець.
Дорогий докторе Левін, книга, що її ви просили:
«Geschichtliche Forschungsarbeiten uber die Geologie Zentralamerikas, 1922–1929»[«Історичне дослідження геології Центральної Америки, 1922–1929» (нім.).] вислана вам сьогодні по «Федерал Експрес». Дякуємо.
(підпис)
— Я не можу це прочитати, — сказав Торн, — але гадаю, це щось про геологічні дослідження у Центральній Америці. Та ще й двадцятих років — не дуже свіжі відомості.
— Цікаво, навіщо вона йому? — спитала вона.
Торн не відповів. Він зайшов до спальні.
Спальня мала скромний, мінімалістичний вигляд. Ліжко було охайно накрите чорним бавовняним покривалом. Торн відчинив дверцята шафи і побачив стоси одягу, весь випрасуваний, охайно розкладений, здебільшого закритий целофаном. Він відчинив шухляду комода і побачив шкарпетки, розсортовані за кольором.
— Не розумію, як можна так жити, — сказала Келлі.
— Запросто, — відповів Торн. — Все, що потрібно — це прислуга. — Він швидко відчинив інші шухляди, одну за одною.