Але навіть тут були побудовані додаткові підсилювальні смуги. Ця секція також була особливо укріпленою.
«Навіщо? — думала дівчинка. — Навіщо аж так усе зміцнювати?».
— Глянь-но на це, — сказав Арбі, стоячи перед блоком у стіні. Це був комплекс рідкокристалічних дисплеїв та безлічі кнопок, що нагадував Келлі складний термостат.
— Що він робить? — сказала Келлі.
— Контролює увесь трейлер, — відповів він. — Звідси можна робити все. Всі системи, все обладнання. І глянь, тут є телевізор… — Він натиснув кнопку, і монітор засвітився. На ньому було видно Едді, який ішов до них крізь ангар.
— Овва, а це що? — сказав Арбі. Внизу дисплея була кнопка з захисним ковпачком. Він зняв його. Кнопка була сріблястою з написом «ЗАХ».
— О, та це стопудово захист від ведмедів, про який казав Торн.
За мить Едді відчинив двері трейлера і сказав:
— Краще припиніть, розрядите батареї. Давайте, давайте. Ви ж чули, що Док сказав. Час вам, діти, йти додому.
Келлі і Арбі обмінялися поглядами.
— Добре, — зітхнула Келлі.— Ми йдемо.
Вони неохоче залишили трейлер і рушили ангаром до офісу Торна, щоб попрощатися. Арбі сказав:
— Я хотів би, щоб він дозволив нам поїхати.
— Я теж.
— Я не хочу залишатися вдома усі канікули, — пхинькнув він. — Вони просто стирчатимуть увесь час на роботі.— Хлопчик мав на увазі батьків.
— Я знаю.
Келлі теж не хотіла йти додому. Ця ідея польових досліджень під час весняних канікул ідеально їй підходила, бо вона могла побути не вдома, а також через одну погану ситуацію, її мати увесь день вводила дані у страховій компанії, а вночі працювала офіціанткою у «Денні», тож постійно була зайнята на обох роботах, а її останній хлопець, Філ, часто вештався вночі навколо будинку. Все було добре, коли Емілі теж була вдома, але тепер Емілі вчилася у коледжі на медсестру, тому Келлі була у будинку сама. А від Філа їй робилося трохи моторошно. Але її матері він подобався, тож вона й чути не хотіла про нього нічого поганого від Келлі. Вона просто казала Келлі — будь дорослішою.
Тож тепер Келлі йшла до офісу Торна, всупереч усьому сподіваючись, що він таки передумає. Він стояв біля телефону, спиною до них. На екрані комп’ютера було видно супутникові зображення, взяті з квартири Левіна. Торн послідовно збільшував картинки. Вони постукали в двері і трохи прочинили їх.
— Бувайте, докторе Торн.
— Па, докторе Торн.
Торн повернувся, тримаючи біля вуха слухавку.
— До побачення, діти. — І коротко видихнув.
Келлі завагалася.
— Слухайте, чи не можна поговорити з вами хвилиночку?..
Торн похитав головою.
— Ні.
— Але…
— Ні, Келлі. Я мушу зараз зателефонувати. В Африці вже 4-та ранку і вона скоро піде спати.
— Хто?
— Сара Гардінг.
— Сара Гардінг теж їде?! — Келлі зупинилася біля дверей.
— Не знаю, — знизав плечима Торн. — Гарних вам канікул, діти. Побачимося за тиждень. Дякую за допомогу. А тепер ідіть. — Він озирнувся навкруги. — Едді, діти вже йдуть. Проведи їх і зачини за ними двері! Дай мені ті папери! І пакуй сумку, ти поїдеш зі мною! — Потім вже іншим голосом сказав: — Так, операторе, я ще чекаю.
І відвернувся.
Гардінг
Крізь окуляри нічного бачення світ грав відтінками зеленого. Сара Гардінг пильно вдивлялася у африканську савану. Попереду, над високою травою, вона бачила скелястий горбок. З-за валунів зблискували яскраво-зелені крапки. Мабуть, гірські дамани, подумала вона, або якісь інші дрібні гризуни.
Стоячи у своєму «Ленд Ровері», одягнена у бавовняну кофтину на прохолодному нічному повітрі й відчуваючи вагу окулярів, вона повільно повернула голову. Серед ночі розлігся гавкіт, і вона намагалася визначити джерело.
Дослідниця розуміла, що навіть із її високої позиції, стоячи в автомобілі, вона може не помітити тварин, бо ті приховані від прямого погляду. Вона повільно повернулася на північ, шукаючи руху в траві. Нічого не було видно. Вона швидко озирнулася назад, зелений світ на хвильку закрутився. Тепер вона дивилася на південь.
І побачила їх.
Трава вкрилася брижами, що утворили складний візерунок, коли зграя з вереском і гавкотом рвонулася вперед, готова атакувати. Краєчком ока вона помітила самицю, яку називала Писок № 1, або П1. П1 вирізнялася білою смугою між очима. Вона бігла підстрибуючи, як це роблять гієни, вишкіривши зуби; П1 озирнулася на решту зграї, визначаючи їхню позицію.
Сара Гардінг вдивлялася у темряву крізь окуляри, намагаючись побачити, що відбувається попереду зграї. Вона помітила здобич: стадо африканських буйволів, які схвильовано стояли по черево в траві. Вони ревли і тупотіли ногами.