Тепер леви, подумала вона. Оце вже насправді мерзенні звірі. Хоча леви й називалися царями тварин, насправді вони були підлими і…
Задзвонив телефон.
— Макено, — сказала вона.
Телефон задзвонив знову. Кому вона могла зараз знадобитися?
Вона нахмурилася. Крізь окуляри було видно, як леви підняли голови, оглядаючись у нічній савані.
Макена порпався під панеллю приладів, шукаючи телефон, і той задзвонив ще тричі, поки він його побачив. Вона чула, як він сказав:
— Джамбо, мзі. Так, доктор Гардінг тут. — Він передав телефон їй. — Це доктор Торн.
Вона неохоче зняла окуляри нічного бачення і взяла слухавку. Вона добре знала Торна: той розробив більшу частину устаткування для її «Ленд Ровера».
— Доку, сподіваюся, це щось важливе?
— Так, — відповів Торн, — я телефоную з приводу Ричарда.
— Що з ним? — Вона відчула його тривогу, але не зрозуміла, чому. Останнім часом Левін перетворився для неї на головний біль, бо майже щодня телефонував з Каліфорнії, діймаючи її щодо польових досліджень тварин. Він мав безліч питань щодо схованок, протоколів передачі даних, зберігання записів і ще, ще, ще…
— Чи він коли-небудь казав тобі, що збирається досліджувати? — спитав Торн.
— Ні,— відповіла вона. — А що?
— Зовсім нічого?
— Ні,— відповіла Гардінг. — Він дуже потайливий. Але я зробила висновок, що він знайшов популяцію тварин, яких міг би використати, щоб переконливо донести свою точку зору щодо біологічних систем. Ви ж знаєте, який він одержимий. А чому ви питаєте?
— Він пропав, Capo. Ми з Малкольмом гадаємо, що він вскочив у якусь халепу. Ми визначили, що він на одному з островів біля Коста-Рики і тепер летимо до нього.
— Зараз? — спитала вона.
— Цієї ночі. Ми долетимо до Сан-Хосе за кілька годин. Іян летить зі мною. Ми хотіли б, щоб і ти до нас приєдналася.
— Доку, — зітхнула вона. — Навіть якщо я потраплю на ранковий рейс з Саронери у Найробі, мені потрібен майже день, щоб туди дістатися. І це якщо пощастить. Я маю на увазі…
— Тобі вирішувати, — перервав її Торн. — Я дам тобі координати, а ти вже сама вирішуй, що хочеш робити.
Він дав їй інформацію, і вона занотувала все у блокнот, що був прив’язаний до її зап’ястя. Потім Торн поклав слухавку.
Вона стояла, вдивляючись в африканську ніч і відчуваючи холодний вітерець на обличчі. З темряви долинало гарчання левів, які ходили біля жертви. Її робота була тут. Її життя було тут.
— Докторе Гардінг, — спитав Макена, — що ми робимо?
— Повертаємося, — відповіла вона. — Мені треба зібратися.
— Ви від’їжджаєте?
— Так, — зітхнула вона, — від’їжджаю.
Повідомлення
Торн їхав в аеропорт, вогні Сан-Франциско вже лишилися позаду. Малкольм сидів на пасажирському сидінні. Він озирнувся на «Експлорер», що їхав за ними, і спитав:
— Чи знає Едді, що все це означає?
— Так, — відповів Торн. — Але я не певен, що він у це вірить.
— І діти не знають?
— Ні,— відповів Торн.
Збоку від нього щось писнуло. Торн витягнув маленький чорний «Енвой», радіопейджер. Він блимав. Він перевернув екран і передав його Малкольмові.
— Прочитай мені.
— Це від Арбі,— відповів Малкольм. — Пише: «Вдалої подорожі. Якщо ми вам будемо потрібні, телефонуйте. Ми чекатимемо, якщо раптом знадобиться допомога». І далі його номер телефону.
Торн засміявся.
— Ну як не любити цих дітей. Вони ніколи не здаються. — Потім він насупився, ніби щось спало йому на думку. — Коли надійшло повідомлення?
— Чотири хвилини тому, — відповів Малкольм. — Через «Нетком».
— Добре. Я просто перевіряю.
Вони звернули праворуч, у бік аеропорту. Вдалині миготіли вогні. Малкольм похмуро втупився вперед.
— Дуже нерозумно з нашого боку так поспішати. Це неправильно.
Торн сказав:
— Все має бути гаразд. За умови, що ми правильно визначили острів.
— Ми визначили правильно, — відповів Малкольм.
— Звідки ти знаєш?
— Була дуже важлива підказка, я не хотів, щоб діти про неї знали. Кілька днів тому Левін бачив тушу однієї з цих тварин.
— Справді?
— Так. У нього була можливість на неї глянути перед тим, як урядовці її спалили. І він побачив, що вона промаркована. Він відрізав етикетку і надіслав мені.