— Промаркована? Ти маєш на увазі…
— Так. Як біологічний зразок. Етикетка була стара і поїдена сірчаною кислотою.
— Це з вулканічного місця, — сказав Торн.
— Саме так.
— Кажеш, вона була стара?
— Кілька років, — відповів Малкольм. — Але найцікавіше — це те, як загинула тварина. Левін зробив висновок, що тварину було поранено, ще коли вона була жива — на нозі була глибока різана рана аж до кістки.
Торн кивнув:
— Ти хочеш сказати, що її поранив інший динозавр.
— Саме так.
Якусь мить вони їхали мовчки.
— Хтось іще знає про цей острів?
— Важко сказати, — відповів Малкольм. — Але хтось намагається дізнатися. Сьогодні вломилися у мій кабінет і все перефотографували.
— Чудово, — гмикнув Торн. — Але ти не знав, де острів, так?
— Ні. Я тоді ще не зібрав усе докупи.
— Як гадаєш, хтось іще міг встигнути?
— Ні,— відповів Малкольм. — Ми самі.
Експлуатація
Льюїс Доджсон відчинив двері із написом «ВІВАРІЙ». Усі собаки відразу ж почали гавкати. Доджсон йшов по коридору між рядами вольєрів, що піднімалися з обох сторін у кілька ярусів на висоту 10 футів. Будівля була великою; корпорація «Біосин» у Купертіно, штат Каліфорнія, потребувала чималої кількості тварин для тестування.
Поруч із ним ішов Россітер, очільник компанії, який похмуро витирав лацкани італійського піджака.
— Ненавиджу це довбане місце, — сказав він. — Нащо ви мене сюди притягли?
— Тому що нам потрібно поговорити про майбутнє,— відповів Доджсон.
— Тут смердить, — скривився Россітер і глянув на годинник. — Не тягніть, Лью.
— Ми можемо поговорити тут. — Доджсон підвів його до будки наглядача зі скляними стінами, що стояла в центрі будівлі. Скло приглушувало гавкіт, але крізь стіни можна було спостерігати за вольєрами з тваринами. — Все дуже просто, — сказав Доджсон, почавши міряти кімнату кроками, — але важливо.
Льюїсові Доджсону було сорок п’ять. Він мав прісне обличчя і лисину. Риси його обличчя були молодими, він відрізнявся спокійними манерами. Але зовнішність була оманливою — зі своїм дитячим обличчям Доджсон був одним з найбільш безжалісних та агресивних генетиків свого покоління. Усю кар’єру його переслідували конфлікти: ще під час аспірантури в університеті Гопкінса він був звільнений за планування генної терапії людини без дозволу Управління з контролю за продуктами та ліками. Пізніше, почавши працювати у «Біосин», він провів спірне випробування вакцини від сказу в Чилі, використавши неписьменних селян, яких навіть не проінформували, що з ними робитимуть. У кожному конкретному випадку Доджсон пояснював, що він пристрасний вчений і не може стримувати себе правилами, що написані для слабкодухих. Він називав себе «орієнтованим на конкретні результати», що насправді означало, що він робив усе, що вважав за необхідне, щоб досягти своєї мети. Крім того, він не втомлювався себе рекламувати. У компанії Доджсон представляв себе як дослідника, незважаючи на те, що був не здатен займатися справжніми дослідженнями і ніколи нічого не дослідив. Його інтелект був здебільшого вторинним; він ніколи не вигадував нічого такого, що не придумали б до нього.
Він добре тямив у «розвивальних» дослідженнях, що зазвичай означало, що він вкрав чужу роботу на ранній стадії. У цьому він не вагався і не мав собі рівних. Протягом багатьох років він керував відділом зворотної розробки у «Біосин», який теоретично мав вивчати продукти конкурентів і визначати, як вони зроблені. Але на практиці «зворотна розробка» включала в себе значну частину промислового шпигунства.
Звичайно, Россітер не мав жодних ілюзій щодо Доджсона. Він не любив його і уникав, наскільки це було можливо. Доджсон завжди ризикував, ішов в обхід правил; це ставило Россітера у незручне становище. Але Россітер також розумів, що у галузі сучасних біотехнологій висока конкуренція. Щоб залишатися на плаву, компанія потребувала таких як Доджсон. А Доджсон був фахівцем у своїй справі.
— Перейду до справи, — сказав Доджсон, повернувшись до Россітера. — Якщо ми діятимемо швидко, то, гадаю, зможемо здобути технологію «ІнДжен».
Россітер зітхнув.
— Тільки не це…
— Я знаю, Джеффе. Я розумію, як ви почуваєтеся. Визнаю, тут є певна нехороша історія.
— Історія? Єдина історія — це те, що ти облажався — знову і знову. Ми спробували підійти до цього і через парадний вхід, і крізь задні двері. Дідько, ми навіть компанію намагалися купити, коли її оголосили банкрутом, бо ти сказав нам, що це буде можливо. Але виявилося, що ні. Японці її не продали.