— Для чого це? — спитав Малкольм.
— Почекай, — відповів Торн. — Це система. Вона збирає дані.
— Звідки збирає?
— З радара. — За мить на фото наклалося зображення супутникового радара, що проник крізь хмари. Торн натиснув кнопку, і комп’ютер показав гірські хребти, збільшуючи деталі, виділяючи слабке павутиння, що показувало систему шляхів.
— Непогано, — сказав Малкольм. Але Торн ще залишався напруженим.
— Готово, — сказав Едді по радіо.
— Він бачить те саме? — сказав Малкольм.
— Так. На своїй панелі приладів.
— Але в мене немає ГС, — стривожено сказав Едді.— Він не працює?
— Зачекай, хлопче, — відповів Торн. — Він ще зчитує дані, проміжні станції вмикаються.
На даху трейлера був змонтований конусоподібний «глобальний сенсор». Він приймав радіохвилі від навігаційних супутників на орбіті, що знаходилися за тисячі миль над головою, і міг розрахувати місце розташування машин із точністю до кількох ярдів. За мить на карті острова заблимав червоний хрестик.
— Добре, — сказав Едді по радіо. — Я отримав сигнал. Схоже, дорога іде з галявини на північ. Ми туди поїдемо?
— Мабуть, так, — відповів Торн. Згідно з картою, дорога вела вглиб острова кілька миль, перш ніж досягала того місця, де, здається, перетиналася з іншими дорогами. Там був якийсь натяк на будівлі, але важко було сказати напевно.
— Добре, Доку. Їдьмо.
Едді проїхав повз нього, взявши на себе ініціативу. Торн натиснув на акселератор, і трейлер з дзижчанням рушив за «Експлорером». Поруч із ним сидів Малкольм, який заглибився в ноутбук, що був у нього на колінах. Він так і не виглянув у вікно.
За кілька секунд галявина залишилася позаду і вони в’їхали в гущавину джунглів. На панелі приладів у Торна зблиснули вогники: автомобіль перемкнувся на свої батареї. Сонячного світла, що проходило крізь листя дерев, було мало, щоб зарядити трейлер. Вони рухалися далі.
— Як ви там, Доку? — спитав Едді.— Заряду вистачає?
— Все добре, Едді.
— Він нервується, — сказав Малкольм.
— Просто переживає через обладнання.
— Дідько, — відгукнувся Едді,— та я через себе переживаю.
Хоча дорога заросла і була у поганому стані, вони чимало проїхали. Хвилин за десять вони дісталися невеличкого струмка з багнистими берегами. «Експлорер» почав перетинати його, потім зупинився. Едді вийшов, потинявся, переступаючи через каміння у воді, й повернувся назад.
— Що там?
— Я щось бачу, Доку.
Торн та Малкольм вийшли з трейлера, ставши на береги струмка. Вони чули далекі крики, схожі на пташині. Малкольм підняв голову і насупився.
— Птахи? — спитав Торн.
Малкольм похитав головою.
Едді нахилився і витягнув з багнюки смужку тканини. Це був темно-зелений гортекс, зі смужкою шкіри, що була пришита вздовж одного краю.
— Один з цих польових рюкзаків, — сказав він.
— Той, що ми зробили для Левіна?
— Так, Доку.
— Ти вставив туди датчик? — спитав Торн. Вони зазвичай вшивали датчики всередину таких рюкзаків.
— Так.
— Можна мені подивитися? — спитав Малкольм. Він взяв смужку тканини і підніс її до світла, задумливо роздивляючись рвані краї.
Торн витягнув з-за пояса невеликий приймач, що нагадував величезний пейджер, і подивився на рідкокристалічний дисплей.
— Я не приймаю жодного сигналу…
Едді дивився на багнистий берег. Він знову нахилився.
— Ось ще один шматок тканини, і ще. Схоже, що рюкзак був розірваний на шматки, Доку.
До них знову долинув пташиний крик, далекий, ніби не з цього світу. Малкольм подивився вдалину, намагаючись вловити його джерело. А потім почув голос Едді:
— Овва. У нас тут компанія.
Поряд із трейлером за ними спостерігало півдюжини яскраво-зелених тварин, схожих на ящірок. Вони стояли вертикально на задніх ногах, балансуючи на своїх хвостах. Коли вони йшли, їхні голови погойдувалися вгору і вниз нервовими маленькими ривками, як у курчат. Їхній писк так само дуже нагадував пташиний. Але схожі вони були на ящірок зі жвавими комічними писками. Коли вони дивилися на чоловіків, то піднімали голови.
— Це що, якийсь зліт саламандр? — сказав Едді.
Зелені ящірки стояли, стежачи за ними. Ще кілька вилізло з-під трейлера та заростей, що були поблизу. Невдовзі біля чоловіків було вже близько дюжини ящірок, які спостерігали за ними і щось щебетали.
— Компі,— сказав Малкольм. — Справжнє ім’я — прокомпсогнати.
— Ти маєш на увазі, що вони…
— Так, це динозаври.
Едді нахмурився, зиркаючи на них.