Тепер, проходячи через двір, Сара Гардінг розсміялася.
— Вони про це не думали.
— Я визнаю, що це бентежить, — сказав він. — Але цьому не можна допомогти. — Він похитав головою. — Тут є дехто з найкращих науковців країни, але все одно… немає цікавих ідей. До речі, що це за один, який мене перервав?
— Ричард Левін? — розсміялася вона. — Дратує, чи не так? Він — зануда зі світовою репутацією.
Малкольм гмикнув.
— Мабуть.
— Він багатий, ось в чому проблема, — сказала Гардінг. — Ти чув про ляльок Беккі?
— Ні,— сказав Малкольм, глянувши на неї.
— Ну, кожна маленька дівчинка в Америці про них знає. Є ціла серія ляльок — Беккі, Саллі, Френсіс і ще кілька. Левін є спадкоємцем компанії. Така собі імпульсивна багата дитина, яка робить усе, що хоче.
Малкольм кивнув.
— Маєш час на обід?
— Звісно, я б…
— Докторе Малкольм! Зачекайте! Будь ласка! Докторе Малкольм!
Малкольм обвернувся. Через двір до них наближалася довготелеса фігура Ричарда Левіна.
— От дідько, — тільки й вимовив Малкольм.
— Докторе Малкольм, — сказав, підбігши, Левін. — Я здивований, що ви не поставилися до моєї пропозиції серйозніше.
— Як я міг сприйняти це серйозно? — відповів Малкольм. — Це абсурд.
— Так, але…
— Міс Гардінг і я саме збиралися на обід, — сказав Малкольм, зробивши знак Сарі.
— Так, але я гадаю, що вам варто змінити свою думку, — наполягав Левін. — Бо я переконаний, що моє твердження вірне — цілком можливо, навіть ймовірно, що динозаври все ще існують. Ви повинні знати, що ходять уперті чутки про тварин у Коста-Риці, де Ви, я певен, вже бували.
— Так, і у випадку з Коста-Рикою я можу розповісти Вам…
— Крім того, в Конго, — продовжував Левін, — протягом багатьох років отримували повідомлення від пігмеїв про великого завропода, можливо, навіть апатозавра, в глухому лісі навколо Бокамбу. Також припускають, ніби у гірських джунглях Іріан-Джая[2] є тварина завбільшки з носорога, яка, можливо, є нащадком трицератопса…
— Фантазія, — відказав Малкольм. — Чистісінькі вигадки. Ніхто цього ніколи не бачив. Жодних фото. Жодних переконливих доказів.
— Може, й так, — погодився Левін. — Але відсутність доказів не є доказом відсутності. Я певен, що десь є місцина з динозаврами, які вижили.
Малкольм знизав плечима.
— Все може бути, — сказав він.
— Але, по суті, виживання можливе, — наполягав Левін. — Я постійно отримую дзвінки про нових тварин у Коста-Риці. Залишки, фрагменти.
Малкольм зупинився.
— Нещодавно?
— Не зовсім.
— Гм-м, — сказав Малкольм. — Я так і думав.
— Останній дзвінок був 9 місяців тому, — пояснив Левін. — Я був у Сибіру, вивчав замерзле дитинча мамонта і не міг вчасно повернутися. Але мені розповіли, що це якась дуже велика, нетипова ящірка, знайдена мертвою у джунглях Коста-Рики.
— І? Що з нею сталося?
— Її рештки спалили.
— Тобто нічого не лишилося?
— Саме так.
— Ніяких фото, жодних доказів?
— Очевидно, ні.
— В такому разі це просто історія, — відрубав Малкольм.
— Можливо. Але я вважаю, що варто спорядити експедицію, щоб дізнатися про цих тварин.
Малкольм здивовано витріщився на нього.
— Експедицію? Щоб відшукати гіпотетичний Загублений Світ? І хто це фінансуватиме?
— Я, — відповів Левін, — і вже навіть почав попередню підготовку.
— Але ж це може коштувати…
— Мені байдуже, скільки це коштує,— сказав Левін. — Те, що є вцілілі види з інших класів тварин — доведений факт. І можливо, що є вцілілі тварини і з крейдяного періоду.
— Фантазія, — повторив Малкольм, похитавши головою. Левін зупинився і подивився на нього.