— А де твоя, моя люба?
— Ти довів мене бозна до чого! Хуліган, безнадійний хуліган! Ось на кого ти перетворився!
— Джессі, опануй себе.
— Безпардонний скандаліст!
— Годі! До ганебного стовпа за такі слова! — сказав професор.
І, на превеликий подив, він нахилився, підняв дружину та поставив її на високий постамент із чорного мармуру, що стояв у кутку холу. Цей постамент, заввишки щонайменше в сім футів, був такий вузький, що пані Челленджер заледве могла втриматися на ньому. Важко було уявити собі безглуздіше видовище — боячись звідти впасти, вона немов скам’яніла зі спотвореним від люті обличчям і тільки трохи дриґала ногами.
— Здійми мене! — нарешті стала благати пані Челленджер.
— Скажи «будь ласка».
— Це гидко, Джордже! Здійми мене негайно!
— Пане Мелоун, ходімо до мого кабінету.
— Але даруйте, сер!.. — сказав я, зиркаючи на його дружину.
— Чуєш, Джессі? Пан Мелоун заступається за тебе. Скажи «будь ласка», тоді зніму.
— Неподобство! Ну, будь ласка, будь ласка!
Він зняв її з такою легкістю, наче жінка важила не більше за канарку.
— Поводься пристойно, люба. Пан Мелоун — представник преси. Завтра ж він опише все це в своїй нікчемній газетці і більшу частину розпродасть серед наших сусідів. «Дивні примхи однієї високопоставленої особи». Високопоставлена особа — це ти, Джессі. Тому згадай, куди я тебе поставив кілька хвилин тому. Потім підзаголовок: «З побуту одного оригінального подружжя». Цей пан Мелоун нічим не погребує, він харчується стервом, як і всі його побратими. Porcus ex grege diaboli — свиня з табуна диявола. Правильно кажу, пане Мелоун?
— Ви й справді нестерпні, — із запалом кинув я.
Професор зареготав.
— Ви двоє, мабуть, укладіть проти мене спілку, — прогув він, випнувши свої могутні груди та глипаючи то в мій бік, то на дружину. Потім уже із зовсім іншою інтонацією: — Даруйте нам ці невинні сімейні розваги, пане Мелоун. Я запропонував вам повернутися зовсім не для того, щоб робити вас учасником наших безневинних сварок. Нумо, пані, гайда звідси і не треба гніватися.
Науковець поклав свої величезні лаписька дружині на плечі:
— Твоя правда, як завжди. Якщо б Джордж Едвард Челленджер слухався твоїх порад, він був би набагато поважнішою людиною, однак не самим собою. Поважних людей багато, моя люба, а Джордж Едвард Челленджер один-єдиний на світі. Тому спробуй якось порозумітися з ним.
Він втелющив дружині гучний поцілунок, що збентежило мене набагато більше, ніж усі його дикі витівки.
— А тепер, пане Мелоун, — правив далі професор, знову набуваючи бундючного вигляду, — будьте ласкаві завітати сюди.
Ми увійшли в ту ж кімнату, звідки десять хвилин тому вилетіли з таким гуркотом. Учений ретельно причинив за собою двері, посадив мене в крісло та підсунув мені під ніс скриньку з сигарами.
— Справжні «Сан-Хуан Колорадо», — поінформував він. — На таких збудливих людей, як ви, наркотики діють сприятливо. Боже милий! Ну, хто ж відкушує кінчик! Відріжте — треба мати повагу до сигари! А тепер відкиньтеся на спинку крісла і вислухайте уважно все, що хочу вам сказати. Якщо будуть якісь запитання, доведеться відкласти їх до кращих часів. Насамперед про ваше повернення в мою оселю після цілком справедливого вигнання.
Господар випнув бороду вперед та вилупився на мене з таким виглядом, ніби тільки й чекав, що я знову вплутаюся в суперечку.
— Отже, повторюю: після цілком заслуженого вигнання. Чому я запросив вас повернутися? Тому, що мені сподобалася ваша відповідь цьому нахабному полісмену. Я побачив у ній певні залишки доброчесності, невластивої представникам вашого фаху. Визнавши, що провина лежить на вас, ви проявили певну неупередженість і широту поглядів, які заслужили моєї прихильної уваги. Нижчі представники людської раси, до котрих, на жаль, належите й ви, завжди перебували за межами мого розумового кругозору. Ваші слова відразу пересунули вас у поле мого зору. Мені захотілося познайомитися з вами ближче, й я запропонував вам повернутися. Будьте люб’язні струшувати попіл у маленьку японську попільничку он на тому бамбуковому столику, який стоїть біля вас.
Усе це професор випалив без єдиної затримки, наче читав лекцію студентам. Він сидів обличчям до мене, пнучись, як величезна жаба, постава його була відкинута назад, очі пихато примружені. Відтак професор раптом обернувся боком, то ж мені стало видно лише жмут його волосся над відстовбурченим червоним вухом, поворушив купу паперів на столі і витяг звідти якусь вельми пошарпану книжку.