— Але ж не я перший це вигадав! — благав я. — Така людська природа. Така любов.
— Авжеж, якщо почуття взаємні, тоді, ймовірно, все буває інакше. Але я ніколи не відчувала нічого такого.
— Ви з вашою вродою, з вашим серцем! Ґледіс, ви ж створені для любові! Ви маєте покохати.
— Тоді треба зачекати, коли любов прийде сама.
— Але чому ви не кохаєте мене, Ґледіс? Що вам заважає — моя зовнішність чи щось інше?
І тут Ґледіс трохи зм’якла. Вона простягнула руку — скільки грації та поблажливості було в цьому жесті! — і відвела мою голову назад. Потім із сумною посмішкою зазирнула мені в обличчя.
— Ні, справа не в цьому, — сказала вона. — Ви хлопчик не марнославний, тому я сміливо можу зізнатися, що справа не в цьому. Все набагато серйозніше, ніж ви гадаєте.
— Мій характер?
Вона суворо схилила голову.
— Я виправлюся, скажіть лишень, що вам треба. Сідайте, і нумо все обміркуємо. Ну, не буду, не буду, лише сядьте!
Ґледіс поглянула на мене, немов сумніваючись у щирості моїх слів, але мені її сумнів був дорожчим за повну довіру. Як примітивно й безглуздо виглядає все це на папері! Втім, імовірно, мені лише так здається? Як би там не було, але Ґледіс опустилася в крісло.
— Тепер скажіть, чим ви невдоволені?
— Я кохаю іншого.
Настала моя черга схопитися з місця.
— Не лякайтеся, маю на увазі свій ідеал, — пояснила Ґледіс, лукаво споглядаючи на моє перекошене обличчя. — В реальному житті мені така людина ще не траплялася.
— Розкажіть, який же він! Як виглядає?
— Він, можливо, дуже схожий на вас.
— Яка ви добра! Тоді чого ж бракує мені? Досить одного вашого слова! Він непитущий, вегетаріанець, аеронавт, теософ, надлюдина? Я згоден на все, Ґледіс, тільки скажіть, чого жадаєте!
Така готовність розсмішила дівчину.
— Передусім навряд чи мій ідеал став би таке пашталакати. Він натура набагато жорсткіша, сувора і не захоче з такою ревністю пристосовуватися до нерозумних жіночих примх. Але що найважливіше — він людина дії, людина, котра без страху погляне смерті в вічі, людина великих справ, багата досвідом, і незвичайним досвідом. Я покохаю не його самого, а його славу, адже відблиск від неї впаде і на мене. Згадайте Річарда Бертона. Коли я прочитала біографію цього чоловіка, написану його дружиною, мені стало зрозуміло, за що вона його покохала. А леді Стенлі? Пригадуєте чудовий останній розділ із її книжки про чоловіка? Ось перед якими постатями має схилятися жінка! Ось любов, яка не применшує, а возвеличує, адже весь світ буде шанувати таку жінку як натхненницю великих справ!
Ґледіс була така гарна цієї миті, що я мало не зруйнував піднесеного настрою нашої бесіди, проте вчасно схаменувся і продовжив суперечку.
— Не всім же бути Бертонами і Стенлі, — зауважив я. — Та й нагоди такої не випадає. Принаймні мені, бо я нею скористався б!
— Ні, такі випадки трапляються на кожному кроці. В тому й суть мого ідеалу, що він сам рухається назустріч подвигу. Його не зупинять жодні перешкоди. Я ще не знайшла такого героя, але бачу його як живого. Атож, героїзм — навколо нас. Чоловіки мають здійснювати подвиги, а жінки винагороджувати героїв коханням. Згадайте того молодого француза, котрий кілька днів тому здійнявся на повітряній кулі. Того ранку вирував ураган, але підйом був оголошений заздалегідь, і чоловік ні за що не захотів його відкладати. За добу повітряну кулю віднесло на півтори тисячі миль, кудись у самий центр Росії, де той сміливець і опустився. Ось таку людину маю я на увазі. Подумайте про жінку, котра його кохає. Як вона збуджує заздрість у інших! Нехай і мені також заздрять, що мій чоловік — герой!
— Заради вас я піду на все!
— Лише заради мене? Ні, так не годиться! Ви мусите піти на подвиг тому, що інакше не можете, бо така ваша природа, бо чоловічий стрижень вимагає від вас свого вираження. Ось, наприклад, ви писали про вибух на вугільній копальні у Віґані. А чому вам було не спуститися туди самому і не допомогти людям, котрі задихалися від задушливого газу?
— Я спускався.
— Ви нічого про це не розповідали.
— А що тут особливого?
— Я цього не знала, — панночка з цікавістю глипнула на мене. — Сміливий учинок!
— Мені нічого іншого не залишалося. Якщо хочеш написати хороший нарис, треба самому побувати на місці події.
— Який прозаїчний мотив! Це зводить нанівець усю романтику. Але все одно я дуже рада, що ви спускалися в штольню.
Я не міг не поцілувати простягнутої мені руки — стільки грації та гідності було в цьому русі.