Професор знову почав свій украй неприємний для мене наступ, виставляючи носаки в боки, наче якийсь учитель танців.
Я міг би стрімголов кинутися в хол, але вважав таку втечу ганебною. Крім цього, справедливий гнів уже став розпалюватися у моїй душі. Досі моя поведінка була надзвичайно ганебною, але погрози цього чоловіка відразу повернули мені відчуття власної гідності.
— Руки геть, сер! Я цього не терпітиму!
— Які ми ніжні! — його чорні вуса стирчали догори, між розсуненими злісною усмішкою губами блиснули сліпучо-білі ікла. — То ви цього не будете терпіти?
— Не клейте із себе дурня, професоре! — вигукнув я. — На що ви розраховуєте? Я важу більше двохсот фунтів. Я міцний, як залізо, і щосуботи граю в регбі в ірландській збірній. Вам зі мною не...
Але цієї миті він кинувся на мене. На щастя, я вже встиг відчинити двері, інакше від них залишилися б самі тріски. Ми колесом покотилися по всьому коридору, якимось чином прихопивши дорогою крісло. Професорська борода закупорила мені весь рот, ми стискали один одного в обіймах, наші тіла тісно переплелися, а ніжки цього клятого крісла так і вертілися над нами. Пильний Остін відчинив навстіж вхідні двері. Ми шкереберть скотилися сходами вниз. Я бачив, як брати Мек виконували щось подібне в мюзик-холі, але, мабуть, цей атракціон вимагає певної практики, інакше без каліцтва не обійтися. Вдарившись об останню сходинку, крісло розсипалося на друзки, а ми, вже порізно, опинилися у водостічній канаві. Професор схопився на ноги, розмахуючи п’ястуками та хриплячи, як астматик.
— Отримали? — крикнув він, ледве переводячи дух.
— Хуліган! — відповів я і насилу піднявся із землі.
Ми мало не схопилися знову, позаяк бойовий дух у професора ще не згас, але доля вивела мене з цього безглуздого становища. Поруч із нами виріс полісмен із нотатником у руках.
— Що це означає? Як вам не соромно! — сказав він.
Це були найприємніші слова, які мені довелося почути в Енмор-парку.
— Ну, — допитувався правоохоронець, звертаючись до мене, — поясніть, що це означає.
— Він сам на мене напав, — сказав я.
— Ви справді першим напали? — перепитав поліціянт.
Професор тільки засопів у відповідь.
— І це не перший випадок, — зауважив полісмен, строго хитаючи головою. — У вас і минулого місяця були неприємності і саме з такого приводу. У молодого чоловіка підбите око. Ви висуваєте йому звинувачення, сер?
Я раптом змінив гнів на милість:
— Ні, не висуваю.
— Це чому ж? — поцікавився поліціянт.
— Тут є й частка моєї провини. Я сам на таке напросився. Він мене чесно застерігав.
Полісмен затраснув нотатник.
— Щоб ці неподобства більше не повторювалися, — сказав він. — Ну, годі! Розходіться! Розходіться!
Це стосувалося хлопчика з крамниці м’ясива, покоївки і двох-трьох зівак, котрі вже встигли зібратися навколо нас. Правоохоронець важко крокував тротуаром, женучи перед собою це маленьке стадо. Професор поглянув на мене, і в його очах промайнула сміхотлива іскра.
— Заходьте! — сказав він. — Наша розмова ще не скінчилася.
Хоча ці слова прозвучали зловісно, але я таки пішов за ним до будинку. Лакей Остін, схожий на дерев’яну статую, зачинив за нами двері.
Розділ 4. Та це ж найвидатніша річ у світі!
Не встигли двері за нами зачинитися, як із їдальні вибігла пані Челленджер. Ця крихітна жінка не тямилася від гніву. Вона стала перед своїм чоловіком, наче розтривожена несучка, що грудьми зустрічає бульдога. Вочевидь, пані Челленджер стала свідком мого витурення, але не помітила, що я вже встиг повернутися.
— Джордже! Яке звірство! — заволала вона. — Ти скалічив цього милого юнака!
— Ось він тут, живий і неушкоджений!
Пані Челленджер зніяковіла, але швидко опанувала себе.
— Даруйте, я вас не бачила.
— Не турбуйтеся, пані, нічого страшного не сталося.
— Але він вліпив вам синець під око! Яке неподобство! У нас і тиждень не минає без скандалу! Тебе всі ненавидять, Джордже, над тобою всі знущаються! Ні, моєму терпінню настав край! Це переповнило чашу!
— Не треба ворушити брудну білизну на людях! — загримів професор.
— Це ні для кого не таємниця! — лементнула вона. — Невже ти думаєш, що вся наша вулиця, й якщо вже на те пішло, то й весь Лондон не знає... Остіне, ви нам не потрібні, можете йти... Тобі перемивають кісточки всі кому не лінь. Ти забуваєш про почуття власної гідності. Ти, кому слід бути професором у великому університеті, користуватися повагою студентів! Де твоя гідність, Джордже?