Артур Конан Дойл
Загублений світ
Глава І
Людина — сама творець своєї слави
Містер Хангертон, батько моєї Гледіс, відзначався неймовірною безтактністю і був схожий на старого какаду, що розпушив пера, щоправда, досить добродушного, але зайнятого лише власною персоною. Якщо що-небудь могло відштовхнути мене від Гледіс, так це надзвичайне небажання обзавестися подібним тестем. Я переконаний, що мої візити в «Каштани» і тричі на тиждень містер Хангертон припи-ісував винятково цінності свого товариства, і особливо своїх просторікувань про біметалізм[1] — питання, в якому він уявляв себе великим знавцем.
Того вечора я понад годину вислухував його монотонну балаканину про зниження вартості срібла, знецінення грошей, падіння рупії[2] і про необхідність установлення правильної грошової системи.
— Уявіть собі, що раптом знадобиться негайна й одночасна сплата всіх боргів у світі! — вигукнув він слабеньким, але сповненим жаху голосом. — Що тоді буде за існуючої системи?
Я, як і слід було очікувати, сказав, що в такому разі мені загрожує розорення, але містер Хангертон залишився незадоволений цією відповіддю; він підхопився з крісла, вичитав мене за моє повсякчасне легкодумство, яке позбавляє його можливості обговорювати зі мною серйозні питання, і вибіг з кімнати переодягатися до масонських[3] зборів.
Нарешті-таки, я залишився наодинці з Гледіс! Хвилина, від якої залежала моя подальша доля, настала. Весь цей вечір я почувався так, як почувається солдат, очікуючи сигнал до запеклої атаки, коли надія на перемогу змінюється в його душі страхом перед поразкою.
Гледіс сиділа поруч вікна, і її гордовитий тонкий профіль чітко вимальовувався на тлі малинової завіси. Яка вона була прекрасна! І одночасно яка далека від мене! Ми з нею були друзями, великими друзями, але мені ніяк не вдавалося вивести її за межі тих чисто товариських стосунків, які я міг підтримувати, скажімо, з кожним із моїх колег-репортерів.
Гледіс була наділена всіма якостями, що так ваблять нас до жінки. Дехто вважав її холодною і черствою, але мені такі думки здавалися зрадництвом. Ніжна шкіра, смаглява, майже як у східних жінок, волосся кольору воронячого крила, очі з поволокою, повні, але чудово окреслені губи — все це свідчило про жагучу натуру. Однак я зі смутком зізнавався собі, що дотепер мені не вдалося завоювати її любов. Але хай будь що буде — досить невідомості! Сьогодні ввечері я доможуся від неї відповіді. Можливо, вона відмовить мені, але краще бути відкинутим шанувальником, ніж задовольнятися нав’язаною тобі роллю доброчесного братика!
Дійшовши такого висновку, я вже хотів було перервати нашу незручну мовчанку, як раптом відчув на собі критичний погляд темних очей і побачив, що Гледіс посміхається, докірливо хитаючи своєю гордовитою голівкою.
— Відчуваю, Неде, що ви збираєтеся освідчитися мені. Не треба. Нехай все буде по-старому, так набагато краще.
Я присунувся до неї ближче.
— З чого ви здогадалися? — Подив мій був непідробним.
— Начебто ми, жінки, не відчуваємо цього заздалегідь! Невже ви думаєте, що нас можна захопити зненацька? Ох, Неде! Мені було так добре і приємно з вами! Навіщо ж псувати нашу дружбу? Ви зовсім не цінуєте, що от ми — молодий чоловік і молода жінка — можемо так невимушено говорити одне з одним.
— Справді, не знаю, Гледіс. Чи бачите, у чому справа… настільки ж невимушено я міг би розмовляти… ну, скажімо, з начальником залізничної станції. — Сам не розумію, звідки він узявся, цей начальник станції, але факт залишається фактом: ця посадова особа раптом виросла перед нами і розсмішила нас обох. — Ні, Гледіс, я чекаю набагато більшого. Я хочу обійняти вас, хочу пригорнути вашу голівку до своїх грудей. Гледіс, я хочу…
Побачивши, що я збираюся здійснити свої слова на ділі, Гледіс швидко піднялася з крісла.
— Неде, ви все зіпсували! — сказала вона. — Як буває добре і просто доти, поки не приходить це! Невже ви не можете взяти себе в руки?
— Але ж не я перший це придумав! — заблагав я. — Така людська природа. Така любов.
— Так, якщо любов взаємна, тоді, імовірно, все буває інакше. Але я ніколи не зазнавала цього почуття.
— Ви, з вашою красою, з вашим серцем! Гледіс, ви ж створені для кохання! Ви мусите полюбити!
— Тоді треба чекати, коли любов прийде сама.
— Але чому ви не любите мене, Гледіс? Що вам заважає — моя зовнішність чи що-небудь інше?
І тут Гледіс трохи зм’якшилася. Вона простягнула руку — скільки грації і поблажливості було в цьому жесті! — і відвела назад мою голову. Потім зі смутною посмішкою подивилася мені в обличчя.
— Ні, річ не в цьому, — сказала вона. — Ви хлопець не марнолюбний, і я сміливо можу зізнатися, що річ не в цьому. Все набагато серйозніше, ніж ви думаєте.
— Мій характер?
Вона суворо нахилила голову.
— Я виправлюся, скажіть тільки, що ви від мене хочете. Сідайте і давайте все обговоримо. Ну, не буду, не буду, тільки сядьте!
Гледіс глянула на мене, очевидно, сумніваючись у щирості моїх слів, але мені її сумнів був дорожчий за повну довіру. Як примітивно і нерозумно виглядає все це на папері! Утім, може, мені тільки так здається? Хоч би що там було, але Гледіс сіла в крісло.
— Тепер скажіть, чим ви незадоволені?
— Я кохаю іншого.
Настала моя черга підхопитися з місця.
— Не лякайтеся, я говорю про свій ідеал, — пояснила Гледіс, зі сміхом дивлячись на моє лице, що змінилося. — У житті мені такий чоловік ще не траплявся.
— Розкажіть же, який він? Який він на вигляд?
— Він може бути дуже схожий на вас.
— Яка ви добра! Тоді чого ж мені бракує? Досить одного вашого слова! Що він — непитущий, вегетаріанець, аеронавт, надлюдина? Я згодний на все, Гледіс, тільки скажіть мені, що вам потрібно!
Така піддатливість розсмішила її.
— Насамперед навряд чи мій ідеал став би так говорити. Він натура набагато твердіша, сувора і не захоче з такою готовністю пристосовуватися до дурних жіночих примх. Але що найважливіше — він людина дії, людина, що безстрашно гляне смерті в очі, людина, що має великий досвід, і незвичайний досвід, людина, готова на подвиг. Я полюблю не його самого, але його славу, тому що відсвіт її впаде й на мене. Згадайте Річарда Бертона[4]. Коли я прочитала біографію цього мандрівника, написану його дружиною, мені стало зрозуміло, за що вона любила його. А леді Стенлі[5]?
Ви пам’ятаєте останню главу з її книги про чоловіка? От перед якими чоловіками має схилятися жінка! От любов, що не применшує, а звеличує, тому що увесь світ шануватиме таку жінку як натхненницю великих діянь!
Гледіс була така прекрасна в цю хвилину, що я мало не порушив піднесеного тону нашої бесіди, однак вчасно стримав себе і продовжував суперечку.
— Не всім же бути Бертонами і Стенлі, — сказав я. — Та й випадку такого не трапляється. А якби трапився, я б його не втратив!
— Ні, такі випадки випадають на кожному кроці. У тому й сутність мого ідеалу, що він сам йде назустріч подвигові. Його не зупинять жодні перешкоди. Я ще не знайшла такого героя, але бачу його як живого. Так, людина — сама творець своєї слави. Чоловіки повинні робити подвиги, а жінки — нагороджувати героїв любов’ю. Згадайте того молодого француза, що кілька днів тому піднявся на повітряній кулі. Того ранку бушував ураган, але підйом був оголошений заздалегідь, і він нізащо не схотів його відкладати. За добу повітряну кулю віднесло на півтори тисячі миль, кудись у самий центр Росії. От про таку людину я й говорю. Подумайте про жінку, що його любить. Яку, напевно, заздрість вона збуджує в інших! Нехай мені теж заздрять, що в мене чоловік герой!
— Заради вас я піду на все!
— Тільки заради мене? Ні, це не годиться! Ви мусите піти на подвиг тому, що інакше не можете, тому, що така ваша природа, тому, що чоловічий принцип у вас вимагає свого вираження. От, наприклад, ви писали про вибух на вугільній шахті у Віганеї. А чому ж ви не спустилися туди самі і не допомогли людям, які задихалися від задушливого газу?
1
3
4
5