— Я спускався.
— Ви мені про це не говорили.
— А що отут особливого?
— Я цього не знала. — Вона з цікавістю подивилася на мене. — Сміливий учинок!
— Мені нічого іншого не залишалося. Якщо хочеш написати гарний нарис, треба самому побувати на місці події.
— Який прозаїчний мотив! Це знищує всю романтику. Однак я дуже рада, що ви спускалися в шахту.
Я не міг не поцілувати простягнуту мені руку — стільки грації і гідності було в цьому русі.
— Ви, напевно, вважаєте мене безглуздою, що не полишила дівочих мрій. Але вони такі реальні для мене! Я не можу не йти за ними — це ввійшло в мою плоть і кров. Якщо я коли-небудь вийду заміж, то тільки за знамениту людину.
— Як же може бути інакше! — вигукнув я. — Кому ж і надихати чоловіків, як не таким жінкам! Нехай мені лиш випаде слушна нагода, і тоді подивимося, чи зумію я нею скористатися. Ви кажете, що людина повинна сама створювати свою славу, а не чекати, коли та прийде їй у руки. Так от хоча б Клайв[6] — скромний клерк, а скорив Індію! Ні, клянуся вам, світ ще довідається, на що я здатний!
Гледіс розсміялася зі спалаху мого ірландського темпераменту.
— Що ж, дійте. Ви маєте для цього все — молодість, здоров’я, силу, освіту, енергію. Мені стало дуже сумно, коли ви почали цю розмову. А тепер я рада, що вона збудила в вас такі думки.
— А якщо я…
Її рука, немов м’який оксамит, торкнулася моїх губів.
— Ані жодного слова більше, сер! Ви й так вже на півгодини спізнилися до редакції. У мене просто не вистачало духу нагадати вам про це. Але згодом, якщо ви завоюєте собі місце у світі, ми, можливо, відновимо нашу сьогоднішню розмову.
Ось чому я, такий щасливий, доганяв того туманного листопадового вечора кемберуелльський трамвай, твердо вирішивши не втрачати жодного дня в пошуках великого діяння, що буде гідне моєї прекрасної дами. Але хто міг передбачати, яких неймовірних форм набере це діяння і якими дивними шляхами я прийду до нього!
Читач, мабуть, скаже, що ця вступна глава не має ніякого зв’язку з моїм оповіданням, але без неї не було б і самого оповідання, тому що хто, як не чоловік, натхнений думкою, що він сам творець своєї слави, і готовий на будь-який подвиг, здатний так рішуче полишити звичний спосіб життя і пуститися навмання в оповиту таємничим сутінком країну, де на нього чекають великі пригоди і велика нагорода за них!
Уявіть же собі, як я, п’ята спиця в колісниці «Дейлі-газетт», провів той вечір у редакції, коли в голові моїй дозріло непохитне рішення: якщо вдасться, сьогодні ж знайти можливість зробити подвиг, що буде гідний моєї Гледіс. Що керувало цією дівчиною, яка змусила мене ризикувати життям заради її уславлення, — безсердечність, егоїзм? Такі думки можуть бентежити в зрілому віці, але ніяк не в двадцять три роки, коли людина пізнає запал першого кохання.
Глава II
Cпробуйте щастя в професора Челленджера
Я завжди любив нашого редактора відділу «Останні новини», рудого буркуна Мак-Ардла, і гадаю, що він теж непогано до мене ставився. Нашим справжнім владарем був, зрозуміло, Бомонт, але він звичайно жив у розрідженій атмосфері олімпійських висот, звідки погляду його відкривалися тільки такі події, як міжнародні кризи або падіння кабінету менестрів. Іноді ми бачили, як він велично прямує у своє святилище, спрямувавши погляд у простір і витаючи думкою де-небудь на Балканах або в Перській затоці. Для нас Бомонт залишався недосяжним, і ми звичайно мали справу з Мак-Ардлом, що був його правою рукою.
Коли я ввійшов до редакції, старий кивнув мені і зсунув окуляри на лисину:
— Ну, містере Мелоун, з усіх боків про вас чую. Ви робите успіхи, — привітно сказав він.
Я подякував йому.
— Ваш нарис про вибух на шахті чудовий. Те ж саме можу сказати і про кореспонденцію про пожежу в Саутуоркі. У вас усі дані, щоб стати гарним журналістом. Ви прийшли у якій-небудь справі?
— Так. Хочу попросити вас про одну послугу. Очі в Мак-Ардла злякано забігали по боках.
— Гм! Гм! А що таке?
— Чи не могли б ви, сер, послати мене з яким-небудь дорученням від нашої газети? Я зроблю все, на що здатний, і привезу вам цікавий матеріал.
— А яке доручення ви маєте на увазі, містере Мелоун?
— Будь-яке, сер, аби воно було пов’язане з пригодами і небезпеками. Я не підведу газету, сер. І чим сутужніше мені буде, тим краще.
— Ви, здається, не від того, щоб попрощатися з життям?
— Ні, я не хочу, щоб воно минуло марно, сер.
— Дорогий мій містере Мелоуне, ви вже занадто… занадто натхнулися. Часи не ті. Витрати на спеціальних кореспондентів перестали виправдувати себе. Й у будь-якому разі такі доручення даються людині з ім’ям, що вміє завойовувати довіру публіки. Білі плями на карті давно заповнені, а ви ні сіло ні впало розмріялися про романтичні пригоди! Утім, зачекайте, — додав він і раптом посміхнувся. — До речі, про білі плями. А що, коли ми розвінчаємо одного дурисвіта, сучасного Мюнхаузена, і піднімемо його на глум? Чому б вам не викрити його в неправді? Це буде непогано. Ну, згодні?
— Що завгодно, куди завгодно — я готовий на все! Мак-Ардл занурився в міркування.
— Є один чоловік… — сказав він нарешті. — Тільки не знаю, чи вдасться вам зав’язати з ним знайомство або хоча б домогтися інтерв’ю. Утім, у вас, здається, є хист здобувати прихильність людей. Не зрозумію, в чому тут справа, — чи то ви такий вже симпатичний юнак, чи це тваринний магнетизм, або ж ваша життєрадісність, — але я сам на собі це випробував.
— Ви дуже ласкаві до мене, сер.
— Отож, чому б вам не спробувати щастя в професора Челленджера? Він живе в Енмор-парку.
Мушу зізнатися, що я був трохи здивований такою пропозицією.
— Челленджер? Знаменитий зоолог професор Челленджер? Це не той, який проломив череп Бланделлу з «Телеграфа»?
Редактор відділу «Останні новини» похмуро посміхнувся:
— Що, не подобається? Ви ж були готові на будь-який подвиг!
— Ні, чому ж? У нашій справі буває всяке, сер, — відповів я.
— Цілком правильно. Втім, не думаю, щоб він завжди бував у такому лютому настрої. Бланделл, мабуть, не вчасно до нього потрапив або не так з ним повівся. Сподіваюся, що ви будете щасливіші. Покладаюся також на властивий вам такт. Це саме ваша справа, а газета охоче вмістить такий матеріал.
— Я абсолютно нічого не знаю про цього Челленджера. Пам’ятаю тільки його ім’я у зв’язку із судовим процесом про побиття Бланделла, — сказав я.
— Деякі відомості в мене знайдуться, містере Мелоуне. Свого часу я цікавився цим суб’єктом. — Він вийняв із шухляди аркуш паперу. — Ось коротенько, що про нього відомо: «Челленджер Джордж Едуард. Народився в Ларгсі 1863 року. Освіта: школа в Ларгсі, Единбургський університет. У 1892 році — науковий співробітник Британського музею. У 1893 — помічник хоронителя відділу порівняльної антропології. Того ж року залишив це місце, обмінявшись уїдливими листами з директором музею. Визнаний гідним медалі за наукові дослідження в галузі зоології. Член іноземних наукових товариств…» Ну, тут йде довжелезний перелік, рядків на десять петиту[7]: Бельгійське товариство, Американська академія, Ла-Плата і таке інше, екс-президент Палеонтологічного товариства, Британська асоціація тощо. «Друковані праці: «До питання про будову черепа калмиків», «Начерки еволюції хребетних» і безліч статей, серед них і «Помилкова теорія Вейсмана», що викликала гарячі суперечки на Віденському зоологічному конгресі. Улюблені розваги: пішохідні прогулянки, альпінізм. Адреса: Енмор-парк, Кенсінгтон». Ось, візьміть це із собою. Сьогодні я вам більше нічим не можу допомогти.
Я сховав аркушик у кишеню і, побачивши, що замість червонощокої фізіономії Мак-Ардла на мене дивиться його рожева лисина, сказав:
— Одну хвилинку, сер. Мені не зовсім ясно, з якого питання потрібно взяти інтерв’ю в цього джентльмена. Що він таке зробив?
6