Перед очима моїми знову постала червонощока фізіономія.
— Що він зробив? Два роки тому подався сам в експедицію до Південної Америки. Повернувся звідти торік. У Південній Америці побував безперечно, однак указати точно, де саме, відмовляється. Почав було досить невиразно викладати свої пригоди, але після першої ж причіпки як води в рот набрав. Сталися, очевидно, якісь чудеса, якщо тільки він не підносить нам грандіозну неправду, що, мабуть, більш ніж імовірно. Посилається на зіпсовані фотографії, як твердять, — фальсифіковані. Довели людину до того, що він почав буквально кидатися на всіх, хто звертається до нього з питаннями, і вже не одного репортера спустив зі сходів. На мою думку, це просто небезпечний маніяк, що склав надто високу думку про себе як про великого вченого, і до того ж здатний на вбивство людини. От з ким вам доведеться мати справу, містере Мелоун. А тепер геть звідси і постарайтеся вичавити з нього все, що можна. Ви людина доросла і зумієте постояти за себе. Зрештою ризик не такий вже й великий, беручи до уваги закон про відповідальність роботодавців.
Усміхнена червона фізіономія знову зникла в мене з очей, і я побачив рожевий овал, облямований рудуватим пушком. Наша бесіда була закінчена.
Я подався у свій клуб «Дикун», але дорогою зупинився поруч парапету Адельфі-Террас і, замислившись, довго дивився вниз на темну, затягнуту райдужними маслянистими розводами річку. На свіжому повітрі мені завжди спадають на думку здорові, ясні міркування. Я вийняв аркуш паперу з переліком усіх подвигів професора Челленджера і пробіг його при світлі вуличного ліхтаря. І тут на мене зійшло натхнення, інакше це ніяк не назвеш. Зважаючи на все, що я вже довідався про цього сварливого професора, було ясно: репортерові до нього не пробратися. Але скандали, що двічі згадувалися в його короткій біографії, говорили про те, що він фанатик науки. Отож, чи не можна зіграти на цій його слабкості? Спробуємо!
Я ввійшов до клубу. Був початок дванадцятої, й у вітальні вже юрбився народ, хоч до повного збору було ще далеко. У кріслі поруч каміна сиділа якась висока, худа людина. Вона повернулася до мене обличчям в ту мить, коли я підсунув своє крісло ближче до вогню. Про таку зустріч я міг тільки мріяти! Це був співробітник журналу «Природа» — худий, як мумія, Тарп Генрі, найдобріша істота у світі. Я негайно взявся до справи:
— Що ви знаєте про професора Челленджера?
— Про Челленджера? — Тарп невдоволено насупився. — Челленджер — це та сама людина, що розповідала усілякі небилиці про свою поїздку до Південної Америки.
— Які небилиці?
— Та він ніби-то відкрив там якихось дивовижних тварин. У цілому неймовірна нісенітниця. В подальшому його, здається, змусили відректися від своїх слів. У будь-якому разі він замовкнув.
Остання його спроба — інтерв’ю, дане Рейтеру. Але воно викликало таку бурю, що він одразу зрозумів: справа погана. Вся ця історія має скандальний характер. Дехто сприйняв його розповіді всерйоз, але незабаром він і цих нечисленних захисників відштовхнув від себе.
— Чим же?
— Своєю неймовірною брутальністю й обурливим поводженням. Бідолаха Уедлі із Зоологічного інституту теж наскочив на неприємність. Він послав йому листа такого змісту: «Директор Зоологічного інституту висловлює свою повагу професорові Челленджеру і вважатиме за люб’язність з його боку, якщо він зробить інститутові честь бути присутнім на його черговому засіданні». Відповідь була зовсім нецензурна.
— Та не може бути!
— У дуже пом’якшеному вигляді вона звучить так: «Професор Челленджер виражає свою повагу директорові Зоологічного інституту і вважатиме за люб’язність з його боку, якщо той провалиться до всіх чортів».
— Господи Боже!
— Так, те ж саме, мабуть, сказав і старий Уедлі. Я пам’ятаю його крик на тому самому засіданні інституту: «За п’ятдесят років спілкування з діячами науки…» Старий зовсім утратив ґрунт під ногами.
— Ну, а що ще ви мені розповісте про цього Челленджера?
— Я, як вам відомо, бактеріолог. Живу у світі, який видно в мікроскоп, що дає збільшення в дев’ятсот разів, а те, що відкривається неозброєному оку, мене мало цікавить. Я стою на сторожі коло самих меж пізнаванного, і коли мені доводиться залишати свій кабінет і стикатися з людьми — істотами незграбними і грубими, це завжди виводить мене з рівноваги. Я людина стороння, мені не до пліток, проте дещо з пересудів про Челленджера дійшло й до мене, тому що він не з тих людей, від яких можна легко відмахнуться. Челленджер — розумник. Це згусток людської сили і життєздатності, але одночасно він шалений фанатик і до того ж не утруднюється в засобах для досягнення своїх цілей. Ця людина дійшла до того, що посилається на якісь фотографії, явно сфальсифіковані, твердячи, начебто вони привезені з Південної Америки.
— Ви назвали його фанатиком. У чому ж цей фанатизм виявляється?
— Та в чому завгодно! Остання його витівка — нападки на теорію еволюції Вейсмана. Кажуть, що у Відні він улаштував грандіозний скандал з цього приводу.
— Ви не можете розповісти докладніше, у чому тут справа?
— Ні, зараз не можу, але в нас у редакції є переклади протоколів Віденського конгресу. Якщо хочете ознайомитися, ходімо, я покажу їх вам.
— Це було б дуже доречно. Мені доручено взяти інтерв’ю в цього суб’єкта, отож треба підібрати до нього якийсь ключ. Щиро вам дякую за допомогу. Якщо ще не пізно, то ходімо.
За півгодини я сидів у редакції журналу, а переді мною лежав величезний том, відкритий на статті «Вейсман проти Дарвіна» з підзаголовком «Бурхливі протести у Відні. Жваві суперечки». Мій науковий багаж не відзначався фундаментальністю, тому я не міг вникнути в саму суть суперечки, проте мені відразу стало зрозуміло, що англійський професор вів її у вкрай різкій формі, чим дуже розгнівав своїх континентальних колег. Я звернув увагу на перші ж дужки: «Протестуючі вигуки з місць», «Шум у залі», «Загальне обурення». Інша частина звіту була для мене наче написана китайською грамотою. Я до такої міри мало розумівся на питаннях із зоології, що нічого там не второпав.
— Хоч би ви переклали мені це на людську мову! — жалібно заблагав я, звертаючись до свого колеги.
— Так це ж і є переклад!
— Тоді я краще звернуся до оригіналу.
— Дійсно, непосвяченому важко зрозуміти, в чому тут справа.
— Мені б тільки витягти з усієї цієї абракадабри[8] одну-єдину осмислену фразу, яка містила б у собі якийсь певний зміст! Ага, ось це, здається, підійде. Я навіть майже розумію її. Зараз перепишемо. Нехай вона послужить сполучною ланкою між мною і вашим страшним професором.
— Більше від мене нічого не потрібно?
— Ні, ні, почекайте! Я хочу звернутися до нього з листом. Якщо ви дозволите написати його тут і скористатися вашою адресою, це надасть значнішого тону моєму посланню.
— Тоді Челленджер негайно наскочить сюди зі скандалом і переламає нам усі меблі.
— Ні, що ви! Листа я вам покажу. Запевняю вас, там не буде нічого образливого.
— Ну що ж, сідаєте за мій стіл. Папір знайдете осьде. І перш ніж відсилати листа, дайте його мені на цензуру.
Мені довелося чимало потрудитися, але зрештою результати вийшли непогані. Гордий своїм витвором, я прочитав його вголос скептично настроєному бактеріологові:
— «Високошановний професоре Челленджер! Як скромний натураліст, я з найглибшим інтересом стежив за тими припущеннями, що Ви висловлювали з приводу суперечностей між теоріями Дарвіна і Вейсмана. Недавно мені випала можливість освіжити в пам’яті Ваш…»
— Безсовісний брехун! — пробурчав Тарп Генрі.
— «…Ваш блискучий виступ на Віденському конгресі. Цю гранично чітку за викладеними в ній думками доповідь варто вважати останнім словом науки в галузі природознавства.
Однак там сказано от що: «Я категорично заперечую проти неприйнятного і наддогматичного твердження, начебто кожний відособлений індивід є мікрокосм, що володіє історично сформованою будовою організму, яка вироблялася поступово, протягом багатьох поколінь». Чи не вважаєте Ви потрібним у зв’язку з останніми дослідженнями в цій галузі внести деякі виправлення у свою точку зору? Чи немає в ній деякої натяжки? Не відмовте в люб’язності прийняти мене, тому що мені вкрай важливо розв’язати це питання, а деякі думки, що виникли в мене, можна розвинути тільки в особистій бесіді. З Вашого дозволу, я матиму честь відвідати Вас післязавтра (в середу), об одинадцятій годині ранку. Залишаюся, сер, Вашим покірним слугою, що поважає Вас