— Що за пречудове місце, — аж скрикнула Мирослава, вдивляючися в водопад і навалені в глибині дико пошарпані скали, обведені згори темно-зеленою габою смерекового лісу.
— Се наша Тухольщина, наш рай! — сказав Максим, обкидаючи оком долину, і гори, і водопад з такими гордощами, з якими мало котрий цар обзирає своє царство.
— Тілько мені ви затроюєте життя в тім раю, — сказав гнівно Тугар Вовк.
Ніхто не відзивався на ті слова; всі троє йшли мовчки дальше. Ось уже доходили до сел, що розкинулося густими купами порядних, драницями критих хат, густо обсаджене рябиною, вербами та розлогими грушами. Народ робив у полю; тільки старі діди, поважні, сивобороді, походжали коло хат, то дещо тешучи, то плетучи сіті на звіра та на рибу, то розмовляючи про громадські діла. Максим кланявся їм і вітав їх голосно, приязно; далі й Мирослава почала вітати старих тухольців, що стояли на дорозі; тільки Тугар Вовк ішов понурий та німий, навіть поглянути не хотів на тих смердів, що сміли супротивлятися волі його князя.
Аж ось насеред села з ними пострічалася дивна компанія. Три старці, убрані по-празничному, несли дорогою на високій, гарно точеній і оздібно сріблом окованій дрючині великий, також сріблом окований ланцюг, вироблений суцільно з одної штуки дерева в виді перстеня, нерозривного і замкнутого в собі. Понад тим ланцюгом повівала червона кармазинова, сріблом вишивана хоругов. Три старці йшли повільно. Перед кождим дворищем вони зупинялися і викликали голосно хазяїв по ім’ю, а коли той або хто-будь із жильців дворища явився, вони говорили:
— Завтра на копу! — і йшли дальше.
— Се що за дивоглядія? — спитав Тугар Вовк, коли старці почали наближатися до них.
— Хіба ж ти не видав ще такого? — спитав його здивований Максим.
— Не видав. У нас коло Галича нема такого звичаю.
— На копу скликають, на раду громадську, — сказав Максим.
— Я гадав, що попи з корогвою, — почав насміхатися Тугар. — У нас коли скликають на копу, то скликають потиху, передаючи з хати до хати копне знамено.
— У нас копне знамено обноситься по селі отсими закличниками; вони повинні кождого громадянина по ім’ю закликати на копу. І тебе закличуть, боярине.
— Нехай собі кличуть, я не прийду! Нічого мене не обходить ваша копа. Я тут із княжої волі і можу сам збирати копу, коли буду вважати се потрібним.
— Ти — сам… збирати копу? — спитав зачудований Максим. — Без наших закличників? Без нашого знамена?
— У мене свої закличники і своє знамено.
— Але ж на твою копу ніхто з наших громадян не піде. А наша копа як осудить, так у нашій громаді й буде.
— Побачимо! — сказав гнівно й уперто Тугар Вовк.
В ту саму пору наблизилися наші пішоходи до закличників. Побачивши боярина, закличники поставили знамено, а один із них відозвався:
— Боярине Тугаре Вовче!
— Ось я, — відповів боярин понуро.
— Завтра на копу!
— Чого?
Але закличники на се не відповіли нічого і пішли дальше.
— Не їх діло, боярине, говорити чого, — пояснив Максим, стараючись якмога втихомирити нехіть боярина до тухольської громадської ради. По довшій мовчанці, під час котрої вони все йшли селом, Максим знов зачав говорити:
— Боярине, позволь мені, недосвідному, молодому, сказати тобі слово.
— Говори! — сказав боярин.
— Прийди завтра на копу!
— І піддатися вашому холопському судові?
— Що ж, боярине, тухольська громада судить по справедливості, а справедливому судові хіба стид піддатися?
— Таточку! — вмішалася й Мирослава до тої розмови. — Зроби так, як каже Максим! Він добре каже! Він урятував моє життя, — він же ж не хотів би тобі зле радити; він знає добре тутешні звичаї.
Тугар Вовк знехотя всміхнувся на ту правдиво жіночу логіку, але чоло його швидко знов наморщилося.
— І вже ти протуркала мені уші тим Максимом! — сказав він. — Ну, урятував тобі життя, я і вдячний йому за те і, коли хочеш, дам йому пару волів. Але тут знов о інші річі йде, до яких не слід мішатися ні тобі, ні Максимові.
— Ні, боярине, — відповів на се Максим, — ти чей не схочеш унизити мене відплатою за моє незначне діло. Ані я, ані мій батько не приймемо ніякої відплати. А то, що я тебе прошу прийти завтра на копу, я роблю тілько зі щирої прихильності. Я рад би, боярине, щоб між тухольською громадою і тобою була згода.
— Ну, нехай і так, — сказав вкінці Тугар Вовк, — прийду завтра на тоту вашу раду, але не на те, щоб їй піддатися, а лиш на те, щоб побачити, що се за рада буде.
— Прийди, боярине, прийди, — скрикнув радісно Максим, — побачиш сам, що тухольська громада вміє бути справедливою.