— …уславленого венатора Фортуната Цвяха! Приватно, без розголосу.
«Як би не так: без розголосу! — гмикнув сам до себе Джеймс. — Та тут, здається, кожний крамар у курсі…» Він був заінтригований, але не дуже наляканий розповіддю Мустафи. В інфернала він не вірив, а водночас не сумнівався, що при зустрічі зуміє впоратися з Лисим Генієм.
На вулиці Малих Карбувальників він не сприйняв рябого всерйоз, за що й поплатився. Зате тепер уже ми будемо напоготові!
— Венатор уже приїхав?
— Чекаємо щодня й щогодини, мій султане!
— Ну й чудово, — парубок кинув торгівцеві зброєю монету. — Дякую за таку захопливу історію! А тепер мені хотілося би почути адресу баданденської Гільдії фехтування…
— Гільдії баші-бузуків? — зрадів хазяїн. — О, це недалечко…
— Халва-а-а!
— Тихіше, дурню! Тут халви не люблять…
— Це Алі-баба, новенький… він ще не знає…
— Дізнається…
Ідучи від крамниці в Гільдію баші-бузуків, Джеймс затримався біля міського мушерифату. Будинок із трьома банями всуціль покривали дивні орнаменти — стіни й склепіння, вікна й двері декорувало якщо не монохромне мереживо, то барвистий килим або складна композиція із зірок та багатокутників.
Недарма аль-Самеді назвав орнаменти «музикою зору».
Але не любов до орнаменталістики Сходу зупинила хлопця. О, ні! Біля головного входу, неподалік від трійці змаруджених стражників, які завдяки шоломам нагадували бані мушерифату, що здумали спуститися на землю та приробити собі ноги, були виставлені пошукові пюпітри.
Із портретами зловмисників, казнокрадів і грабіжників, які повтікали від караючої десниці правосуддя.
Обличчя негідників, відображені вмілим малярським пензлем, виразно свідчили про ниці інстинкти, жахливі пороки та схильність до насильства. Чеснота злякано тікала від них, честь сахалася вбік, а совість ридала за рогом. Навіть сумніву не було, що всі вони — несосвітенні шахраї, мерзенні ґвалтівники й зрадники вітчизни.
У будь-якому населеному пункті таких — по десятеро на дюжину.
Напевно, тому їх і досі не піймали.
Згадавши розповідь зброяра, Джеймс повільно ступав уздовж пюпітрів. Від фізіономій мерзотників його нудило, але хлопець терпів. І не даремно! У центрі першого ряду він побачив свого знайомого.
Художник, намагаючись втілити в життя всі подробиці, розказані жертвами, котрі вижили, трохи перестарався. Наприклад, Джеймс не пам’ятав, щоб очиці рябого палали таким аж демонічним вогнем. І хвіст чуприни на потилиці, здається, був коротший. Навряд чи його вдалося би так хвацьки перекинути на плече, щоб кінчик звисав аж нижче грудей. І ряботиння на щоках забагато — зовні «мисливець» був схожий на роздратованого тривалим ув’язненням іфрита, як їх любив зображувати біснуватий живописець Адольф Пельцлер.
Але загалом, якщо не сікатися, — він!
Нижче чотирма мовами повідомлялося, що цей чоловік — украй небезпечний злочинець, і якщо чогось потребує, то найбільше — сокири ката. За надання відомостей про місцезнаходження — винагорода. За допомогу в розшуку — винагорода. За взяття живим або мертвим — винагорода.
Текст під рябим маніяком писав досвідчений каліграф, спеціальним «жаб’ячим письмом». Дідусь Ернест розповідав, що «жаба» — династичний шрифт баданденських тиранів. І це означало, що виплата винагороди гарантується ім’ям Саліма ібн-Саліма XXVIII.
Джеймс придивився до суми винагороди й зойкнув.
Тиран був щедрий.
— Знайомитеся з визначними пам’ятками?
Парубок оглянувся. Поряд гарцював на вороному жеребці хайль-баші Азіз-бей. Як йому вдалося під’їхати до Джеймса й зостатися непоміченим, — справжня загадка.
— У якомусь сенсі, так, — ухильно відповів Джеймс.
— Упізнали когось?
— Ні. Захоплююся малярською майстерністю. Таких портретів не знайдеш у найкращій картинній галереї Реттії. При зустрічі з художником перекажіть йому моє замилування.
— Це мій двоюрідний небіж Кемаль! — розреготався Азіз-бей, погладжуючи кучеряву бороду. — Він буде радий чути вашу похвалу, віконте! До зустрічі!
І хайль-баші поскакав геть.
Відверто кажучи, у Джеймса спершу промайнула ідея сказати Азіз-бею про знайомство з рябим маніяком — викласти все, що знав. Але до бажання особисто помститися за образу раптом додалося почуття суспільної значущості цієї помсти. Врятувати Баданден від невловного вбивці! Коли правосуддя безсиле й обмежується виставлянням пошукових пюпітрів, коли жителі злякано тремтять, переказуючи одне одному моторошні чутки; коли приїжджі, довірливі пани й пані, бажаючи відпочити від життєвих турбот, зазнають смертельної небезпеки…
Здавалося, що занепалі ідеали знову злетіли вгору, наче птиця Рух.
Та й грошова винагорода, між нами, циніками, кажучи, теж не завадила б.
— Халва-а-а!…
Один зі стражників нахилився, узяв із землі камінчик, підкинув його на долоні — й не дивлячись пожбурив на звук. Кожний, хто через мить почув скрик носія халви Алі-баби, запам’ятав надовго: біля мушерифату солодкого не люблять.
CAPUT V
у якому задають питання й ворушать вухами, довго шукають і дещо знаходять, навчаються відрізняти криве від прямого, а також з’ясовують, що предмет восьми ліктів завдовжки в жіночих руках — страшна штука
— Клинок чотиригранний, з відкидними «пилками»…
— Отой, що на гарді?
— Сталеві кульки.
— Грановані?
— Еге ж…
— Крутиться, як вихор, стрибає, як тигр, падає, як гамаюн, стоїть, як…
— Як гора!
— Стоїть, як гора, відступає, як рак…
— Чиє тавро?
— Сеїда Бурхана.
— Не підробка?
— За підробку я курдюк навиворіт виверну…
Гільдія баші-бузуків жила насиченим життям. Навкруги снували заклопотані люди при зброї, зупинялися біля стін, де висіла зброя, заводили розмови про зброю. Тут ніхто не підвищував голосу, не робив різких рухів і не казав нічого такого, що співрозмовник міг би витлумачити як погрозу чи образу.
На перший погляд — це було найбільш мирне місце на світі.
Джеймс Рівердейл почувався тут, як удома.
— Прошу вибачити мою безцеремонність, — звернувся він до горбатого й клишоногого карлика. З одягу на карлику були тільки двоколірні шаровари: червоно-білі. — Я не заберу у вас багато часу. Не підкажете, де б мені одержати відомості про місцеві фехтувальні зали?
Карлик скинув із плеча й відставив убік палицю — величезну, вищу за нього самого, зі шпичастою «головою». Самого погляду на палицю вистачало, аби заробити грижу.
— Утомився відпочивати, еге ж, брате? — посміхнувся коротун, демонструючи чудесні зуби, нагострені за модою острів’ян Вату-Тупала. — Другий поверх, п’ята келія. Запитаєш Дядька Магому. Він тобі все, як рідному…
І карлик, виграючи м’язами, гідними Просперо Кольрауна, прудкіше від лані кинувся далі коридором. Здавалося чудом, що шпичаки палиці не зачіпають нікого з баші-бузуків, але — що було, те було.
Пригасивши почуття заздрості, негідне дворянина, Джеймс попрямував на другий поверх. Якби він зупинявся скрізь, де точилася цікава розмова, і витрачав усякий раз не більше хвилини на участь у бесіді, він знайшов би п’яту келію десь через місяць.
А так — яка година-дві, й ти на місці.
Дядько Магома виявився невеличким дідусем — жвавим, мов джин, якого тисячу років маринували у пляшці, і непривітним, мов той же самий джин. Він умів ворушити веснянкуватими вухами й кінчиком хрящуватого носа — й робив це так, що співрозмовник почувався негідником, який відбирає в поважного чоловіка останні хвилини його життя.
Дивувало, як переписувач зумів дожити до похилих років, працюючи в Гільдії баші-бузуків. Якби він був, приміром, Джеймсовим камердинером, він зайвого тижня не прожив би.