Потім, охолонувши, мудрець вибачився, дістав голку з ниткою й пришив гачок власноруч. Та так, що будь-який кравець позаздрив би.
Після візиту до диспутарію Джеймс відчув, що дозрів для найвищих висот мудрості. Затіваючи розмови під червоне винце, він облишив дрібниці, не варті доброї бійки, а заходився вдаватися до обговорення речей піднесених, можна сказати, філософських. Немає щирої дружби на землі. Добро та зло — яскраві брязкальця для наївних простаків. Після мене — хоч потоп. Живи сьогоднішнім днем. Усі жінки… Ну гаразд, не всі. Ви, пані, щасливий виняток.
Але в цілому ви зі мною згодні?
Із ним погоджувалися.
Або сперечалися, що, по суті, лише збільшувало кількість мудрості на землі.
Схоже, не тільки в Джеймса Рівердейла нещодавно рухнули ідеали. На бульварі Джудж-ан-Маджудж вистачало циніків-скороспілок, випадкових мізантропів і дорослих, досвідчених осіб віком від п’ятнадцяти до двадцяти п’яти років, які вже добряче пожили на білому світі та яким прописали лікування курортом.
— Хаммам! Лазневий день! Паримо, миємо! Шкребемо п’яти, вправляємо кістки…
— Пенали! Калами! Чорнильниці!
— Кому древній артефакт? Із Паленого Покляпця?! З Квітучої Пустелі?!
— Халва!
— Публічні страти! Усі на Площу Щирої Спокути!
— І ось ця фея, зі стегнами, мов піщані бархани, зі станом, як гнучка верба, похитуючись та бентежачи розум, каже мені голосом ніжним, наче сопілка: «П’ять дхармів, ішачку, — і стели килимок хоч тут…»
— А ти?
— А що я? Постелив…
— Халва-а-а-а-а!
— Рустенські клинки! Ла-лангські списи! Самі колють, самі рубають!
Від носія халви до найманого заманювана, який дер горлянку перед кожною крамницею зброї, було якраз дев’ять із половиною кроків. Це якщо йти навпростець. Навіщо Джеймс лічив кроки — невідомо. І навіщо вирішив зайти до зброяра, теж зосталося загадкою — насамперед, для нього самого. Купувати спис, отой, що, прислухаючись до рекомендацій, сам коле — горіхи, чи що? — він не збирався.
Перед будь-яким списом-самоколом Джеймс Рівердейл віддав би перевагу рапірі в правій руці та дагу — в лівій. Але нащадок родини, котра від покоління до покоління народжувала учителів фехтування; сам чудовий боєць; улюбленець маестро Франтішека Челліні; молодик, що пройшов повний курс військової гіпно-конвертації в гомо-бестіарії храму Шестирукого Крі; людина зброї до останньої кістки…
Дивно, що він не помчав у цю крамницю відразу по прибуттю до Бадандена.
Мабуть, квітучі абрикоси відволікли увагу.
Наявність заманювана викликала смутні роздуми. Гарний клинок не потребує, щоб про нього репетували на цілий світ. Справжній булат із Рустена любить тишу, бо його, як правило, провозять контрабандою. Але, переступивши поріг та обвівши поглядом виставлений товар, призначений завдавати поранення різного ступеня важкості, Джеймс зрозумів: усе не так уже й погано.
Цілком пристойні криси з Мальтану.
Можна дещо дібрати зі стилетів.
Списи — лайно.
Широкий вибір ятаганів для аматорів.
Рустенські шаблі — підробка.
Є непогані брети із чашкою в «пів’яйця».
Углибині крамниці хазяїн, жвавий товстунець, обговорював із клієнтом достоїнства мисливської шпаги. Клієнтові подобався довгий і міцний клинок, що розширювався до вістря на зразок лопаточки. І руків’я подобалось. Але поперечна чека, вставлена в отвір лопаточки, йому здавалася недостатньо надійною.
Хазяїн однак запевняв, що чека нездоланна, як Овал Небес.
— Слона втримає! Дракона!
— Так уже й дракона… — сумнівався клієнт.
— Левіафана!
Мисливська шпага мало зацікавила Джеймса. Такі в Реттії називали «свинячими мечами», і ходили з ними не на слона, а тим більше не на дракона, а на вепра.
Мабуть, клієнт — палкий любитель кабанячої печінки…
Молодик повертів у руках важкий палаш-зульфікар із роздвоєним вістрям і повернув назад на стійку. Палаш не надихнув, незважаючи на екзотичність «жала». Розчарував і легкий фламберж із хвилястим лезом — головним чином, через ціну. Метнувши з мішень один за одним три кинджали бахарської роботи, Джеймс кисло скривився.
І нарешті взяв ту брету, на яку накинув оком, щойно зайшов;
«Ніколи не варто явно демонструвати свій інтерес, — навчав його дід. — Хоч би хто на тебе дивився, відкрито чи нишком, ворог чи торгівець, будь незворушний. Утім, любий онучку, це поки що не для нашого коня паша. Такі речі розумієш тільки з роками…»
Джеймс тайкома посміхнувся.
Ми, циніки, і в молодому віці безпристрасні, як скеля.
Він зробив двійко пробних випадів, глибоких і зумисне повільних. Взяв ряд недбалих парадів: приму, терцію, кругову секунду. Збоку могло здатися, що хлопця атакують шквалом січних ударів. Завершилася серія відхиленням одночасно з найглибшим passaclo sotto, при якому ліва рука обперлася об підлогу.
Вийшло непогано.
Дуже довгий і важкий клинок брети дозволяв на рипості вдало зіграти корпусом, висмикуючи зброю в іншу площину.
— Не вельми… — зауважили позаду.
Не обертаючись, Джеймс повторив усю серію — від першого випаду до завершального рипоста з passado sotto. Цього разу він у фіналі довів справу до крайності, буквально стелячись над землею та далеко відвівши назад ліву ногу.
Вістря брети вдарило в опору стійки з кинджалами.
— І все одно, — сказали за спиною. — Я не про вас, пане. Ви чудово володієте клинком. Але ця брета занадто важка для таких ігор. Є ризик вхопити по голові. Або по руці. Швидкість — велике діло.
— Може, я дістану по голові, — спокійно відповів Джеймс. — А може, дехто отримає вправний укол у лікоть. Або удар міцної криці в правий бік. На вашому місці, я не був би таким категоричним…
І молодик повернувся до непроханого порадника.
Зрозуміло, то не був хазяїн крамниці.
Хазяїн ніколи не дозволив би собі панібратства.
То був клієнт.
Якоюсь мірою, висловлюючись мовою трубадурів, Джеймс дивився в дзеркало. Аматор «свинячих мечів» мав такий же зріст, як і він. Та й поставою був схожий: сухорлявий, гнучкий, рухливий. «Дзвіночок», жартував дідусь Ернест, коли бував у доброму гуморі.
Одягався клієнт не по-баданденському — скоріше за південно-анхуеською модою. Хубон на волосяній підкладці, схожий за формою на обладунок; широкі, цупко простьобані штани до колін. На плечі «мисливець», як подумки назвав його Джеймс, накинув короткий плащ. Убрання довершував капелюх із вузькими крисами.
Що ж до лиця, то дзеркало виявилося кривим.
Обличчя під капелюхом пасувало швидше бюргерові-броварникові, мало гармонуючи зі статурою завзятого дуеліста. Буркотливий рот, одутлі щоки. Набряки під очима. На скронях — скісні залисини; на потилиці волосся зібране в чепуристий пук — срібний, як перший із двох нових Джеймсових камзолів. Щоки в ряботинні— сліди віспи або нашкірної хвороби. Шрамик на лівій вилиці: зірка на сім променів. Під кущуватими бровами, сховавшись у нори очниць, блищали дві вишні — вологі, дуже темні.
А ще — орлиний ніс із нервовими ніздрями.
Перед тим, розмовляючи з хазяїном, «мисливець» стояв до Джеймса спиною. Хлопець не міг бачити його лиця. Хіба що мигцем, коли «мисливець» трохи повертав голову, вивчаючи вподобану зброю. Та все ж здавалося, що в нього було інше, більш підходяще обличчя.
А це йому припасували від випадкового чужинця, нашвидкуруч.
Ради забави.
«Що за дурні думки?!» — осмикнув себе Джеймс.
Справді, для випускника гомобестіарію Шестирукого Крі, чоловіка, однією з трьох бойових іпостасей якого був гнолль-песиголовець, він мислив занадто відстало. Якщо ти бачив людські обличчя в птахів, левів і козлів, або бичачу морду над потужними плечима богатиря, як в Іржека Чапи, найдобрішого борця-мінотавра, з яким довелося вихилити після занять чимало солодкого мускателю…