Выбрать главу

Цього було досить.

Біль шмагонув по грудях, з лівого боку. Джеймс навіть здивувався попервах. Як же так? Якщо рябому був потрібний правий бік, то при чому тут груди? Січний удар розпоров тканину камзола й шкіру, хоч і не заподіяв відчутної шкоди. Але за ним пішов випад і добряче подряпав стегно. А потім уміле підсічення.

Поспішаючи добити лежачого, рябий «мисливець» знову повернувся до попереднього наміру все-таки застромити шпагу в залатану кравцем діру — й нарешті дати собі спокій.

Чи варто казати, що Джеймса це не влаштовувало?

Чорний згусток — неначе якась тінь, — стиснув грудкою, стрибнув зі стіни на бруківку й качався по землі, огорнувши себе сталевою заволокою. Чорна примара — ніби жмуток ночі, — впала з неба й бовваніла зверху, блискаючи парою зіркових променів. Сині руїни юрмилися навкруги. Жовте сяйво переливалося в чорнило й розріджувало пітьму до мертвотної зелені.

Жували губами людські обличчя барханів-дувалів.

Запитували: чи скоро?

— Спіть, мешканці славного Бадандєна!

— У місті все спокійно!

— У місті… Агов! Що ви робите?

— Варта! Сюди!

Колишня сріблястість повернулася до місяця. Синява дала вулиці спокій. Будинки як будинки. І хто б міг подумати, що це руїни? Жодних барханів — просто глиняні дували. Жодних профілів — і не шукай.

І вже немає двох.

Є — багато.

Нічні сторожі з калаталками, збройні стражники зі списами, Джеймс Рівердейл, весь у пилюці й у крові; найцікавіші з мешканців видираються на дахи будинків, щоб побачити, валують якісь собаки, вискакуючи з дір; шум, гармидер, метушня…

— Лікаря!

— Не треба лікаря…

— А де другий?

— Утік…

— Касим із людьми вирушили в погоню…

— Є лікар! Хабіб аль-Басані живе за рогом!..

— Не треба, кажу…

— Що ви! Ви ж бо — гість Бадандєна…

Салон Бербері-ханум не дочекався сьогодні Джеймса Рівердейла. А жаль! Ханум казала, що такого приємного парубка вона ніколи раніше не зустрічала, і якби не її поважні роки…

Що ж, смаку Бербері-ханум можна було довіряти.

CAPUT ІІІ

у якому ми знайомимося з одним хайль-баші, з будь-якого погляду чудною людиною, пишаємося любов’ю, що її влада Бадандена проявляє до гостей міста, і розуміємо, що від будинку хабіба до жаданої помсти ворогові — значно більше кроків, ніж хотілося б…

Перші промені ласкавого зранку сонця прорвалися крізь листя старої чинари навпроти вікна. Відшукавши прогалину в нещільно запнутій шторі, вони проникли в кімнату — й розітнули сутінок золотаво-рожевими клинками небесних воїнів-армигерів із почту Вічного Мандрівця.

Якби істота, що лежала на величезному квадратному ліжку-пуфі під шовковим балдахіном, була упирем чи, приміром, ігісом-сисунцем — вона б зо страху кинулася геть із кімнати, поспішила би забитися під ліжко, або, спізнившись, розпачливо завила б і обернулася на попіл, зійшовши смердючим димом.

Однак зазначене створіння аж ніяк не було нічною нежиттю.

Сонячного світла воно не боялося.

Хлопець заворушився в постелі, зіщулився, протираючи заспані очі. Безбоязно, а радше із задоволенням, підставив обличчя під тепле пещення світила, потягнувся, хруснувши суглобами, — й скорчив болісну гримасу. Вчорашні порізи давалися взнаки. Те, що рана безпечна, аж ніяк не означає, що вона не болітиме при необережному рухові.

Немов зачувши пробудження хворого, до кімнати зайшов хабіб аль-Басані. При світлі дня він виявився ще зовсім не старою людиною. Сивина в цапиній борідці лікаря здавалося штучною. З її допомогою хабіб явно намагався додати собі поважності.

— Як спалося? Рани не турбували?

Рідною Джеймсовою мовою лікар володів бездоганно, майже без характерного баданденського акценту. Мабуть, навчався в Реттії.

— Дякую вам, шановний. Я спав чудово.

— От і прекрасно! А все ж дозвольте вас оглянути.

Хлопець жартівливо розвів руками, підкоряючись лікареві.

І ще раз поморщився.

Хабіб картинно ляснув пальцями. У дверях з’явився його помічник — хлопчисько, схожий на шпака, обтяженого почуттям важливості власної місії. У руках шпак тримав широченну тацю, на якій парувала срібна чаша з гарячою водою. Навколо чаші двома стосами лежали чисті бинти й рушники, громадилися флакони з мазями, зловісно поблискував метал хірургічних інструментів.

— Розпочнемо?

Джеймсові закралася підозра про найгірше.

Варто було вижити на вулиці Малих Карбувальників, щоб тебе з якнайкращих поривань залікували до смерті…

На щастя, ланцети й обценьки не знадобилися. Хіба що вузький шпатель для цілющої мазі. Лікар оглянув рани, — вони вже почали гоїтися, задоволено покивав, бурмочучи собі під ніс якусь абракадабру, і ретельно видалив стару мазь. Потім він покрив Джеймсові порізи шаром свіжої — гострий запах зела заглушив аромат квітів, що долітав крізь відчинене вікно.

Наклавши нові пов’язки, аль-Басані дозволив пацієнтові одягтися.

— На постільному режимі я не наполягаю, — поважно сповістив він.

І раптом став дуже схожий на хлопчиська-помічника.

З апетитом наминаючи поданий шпаком сніданок: гарячі коржі, козячий сир із кіндзою і чудова кава, у якій плавав збитий жовток, — Джеймс був би цілком задоволений життям, якби не дві обставини. Першою та головною з них безумовно був рябий нахаба-задерій, який уник, — точніше, ганебно втік! — від справедливої відплати. Другим же було очікування рахунку, який виставить турботливий хабіб за свої дорогоцінні послуги.

Ще й сніданок додасть, можна не сумніватися. Причому за цінами найдорожчої в Бадандені ресторації. Не сказати, щоби хлопцеві було сутужно з грошима, а все ж…

— До вас гість.

Хабіб значливо здійняв палець до стелі й додав:

— Офіційний гість.

— Запрошуйте, — кивнув Джеймс, допиваючи каву.

* * *

«Офіційний гість» мав вигляд, на Джеймсову думку, аж ніяк не офіційний. Так одягаються чепуруни: малиновий халат із золотими драконами, синій черес із китицями, темно-ліловий тюрбан, шовкові шаровари того ж кольору та франтувата, гаптована бісером узуванка з довгими загнутими носками. При чересі — кривий шамшер у піхвах, інкрустованих яшмою. На голові — чалма з ометом, що падає на ліве плече.

У правиці франт тримав агатові чотки, що виказували в гостеві шанувальника творчості аль-Самеді Проникливого. Кожна намистина вервиці відрізнялася відтінком від інших — це символізувало один із бейтів знаменитої «Касиди про Джерело Життя» уславленого бадан-денця:

Роки шмагають, наче пліть, за спиною — мовчанка літ. Збирався вічно я співати, та не помітив, як замовк —
Тепер мене здушила кліть; зі шляху збився, впав у глід. Старий, дивлюся — сміх дитячий; бреду в юрбі — самотній вовк.
О, де надія? Долі кпини! Колоди — ноги, сам — шкапина. Зашпортуюсь, течуть сльозини, а все ж покручена стежина
У ніч веде, — початись хочу, та вже завершений. Без сил. На вітрі, наче стяг, тріпочу, — ох, тільки б встигнути!.. Не встиг.