Зопалу він подумав: «…немає рівних». Але скромність не дала закінчити думку таким приємним чином. Скажемо інакше: у цій царині він дещо може. На крайній випадок, якщо пошук по школах нічого не дасть, наймемо приватного пошуковця. Грошей вистачить — спасибі тиранові Саліму, нехай він живе вічно…
Отже, насамперед — до зброярської крамниці.
Якщо там не пощастить, тоді — по фехтувальних залах.
Вирішено!
CAPUT IV
у якому на шляху слідства посіпають завади й рогатки, з’ясовуються обставини, що їх варто було би виколоти голками в кутиках очей для науки нащадкам, з’являється маніяк і тероризує славне місто Баданден, а також стає зрозумілим, що хоч скільки промовляй слово «халва», — у роті солодше не стане
— …О-о! Ваші устриці чудові!
— Устриці?
— Ох, хабібе, простіть мені неуважність! Ну, звісно ж, я мав на увазі кальмарів!
— Узагалі-то ми обговорювали особливості загострення хірургічного ланцета й порівнювали із загостренням кубачинського кинджала… Але мідії справді непогані, позаяк ви вже про це згадали. Вибачте, устриць давно не привозили — на Кафських мілинах бунтують збирачі…
Пройнятий спрагою дії, парубок ледве дочекався обіду, який подали на веранду внутрішнього дворика лікаревого будинку. Джеймсові коштувало чимало сил підтримувати застільну бесіду. Думки його витали далеко. Він відшукає рябого, припре нахабу до стінки… Ні, він не вбиватиме нападника. Але зо два шрами «на пам’ять» залишить неодмінно.
Найкраще — на обличчі. Щоб знав!
— Ви впевнені, що гострий соус із анчоусами смакуватиме до садової суниці?
— О, хабібе! Дякую вам!
— За що?
— За добру пораду!
До кінця обіду лікарів погляд, спрямований на Джеймса, зробився професійно-уважним. І хлопець, розсипаючи подяки, кинувся до дверей.
— Пробачте, хабібе, але я змушений вас покинути. На мене падуть деякі справи. Будьте такі люб’язні розпорядитися, щоб принесли мій одяг. Так, і нехай подадуть коня. Я залишу його в стайні пансіонату.
Їхати містом у подертому й закривавленому одязі, особливо вдень, не хотілося. Але другий камзол, чорний зі сріблом, а також запасні панчохи, взуття та інше чекали в пансіонаті. Замовити, щоб їх доправили в будинок аль-Басані?
Не варто. Ми й так зловживали гостинністю лікаря.
— Слухаю та скоряюся!
Аль-Басані ляснув у долоні. Через хвилину Джеймс, усе ще одягнений у блакитний домашній халат, зойкнув, не соромлячись відвертого прояву почуттів. Учорашній «шпачок» та ще двоє служок принесли на веранду, крім опаску з рапірою Рівердейла, просто всі скарби царя Шарлеманя. Чудовий новий камзол у бірюзових тонах, білосніжна сорочка з мереживними манжетами, найтонші лосини, взуванки з пряжками…
— Це не моє… — ледь здобувся на слова Джеймс, розгублено дивлячись на сяючого хабіба.
— Ваше, високоповажний!
— Ні, не моє!
— Насмілюся заперечити, — ваше. На жаль, речі, які ви носили вчора, стали непридатними. Тому ми роздали їх жебракам на паперті храму Страдника Гасана-огли.
— Мої речі? Жебракам?!
— Така традиція в моєму домі.
— Мій улюблений камзол! Кольору кориці! Із позолоченими гачками!
Життя хабіба висіло на волоску. Але волосок виявився міцніший сталі.
— Замість них шляхетний Азіз-бей Фатлах ібн-Хасан аль-Шох, хай живе він вічно, надіслав вам цей костюм. Як подарунок. Вам подобається?
Камзол кольору кориці потьмянів і витіснився новою пишнотою.
— Он як! Перекажіть мою якнайщирішу вдячність шляхетному Азіз-бею! Я й сам при зустрічі неодмінно засвідчу йому…
— Поміряйте, прошу вас.
Лікар делікатно вийшов.
Одежа була — наче шита на замовлення. Оглянувши себе й ледве не зламавши карк — дзеркала на веранді не виявилося, — парубок переконався, що вигляд у нього надзвичайно елегантний. Прощання з хабібом, засмученим необхідністю розстатися, тривало хвилин двадцять. Конем Джеймс не скористався: потреба їхати в пансіонат відпала, тож він вирішив пройтися пішки.
Опинившись на вулиці, він із задоволенням вдихнув на повні груди. Х-хух, нарешті ми вільні! І можемо заходитися коло справи — наближувати солодку часину помсти.
— Халва! — гукали неподалік. — Халва-а-а!
— Ас-салям-алейкум, шановний.
— Алейкум-ас-салям, мій султане.
— Ви пам’ятаєте мене?
— Звичайно! Ви були в мене два дні тому. Вирішили придбати брету? Я помітив, як ви на неї видивлялися! Старого Мустафу круг пальця не обведеш!
Хазяїн сидів за низьким столиком й апетитно поглинав мигдальну халву. Але щойно забачивши Джеймса, він підхопився із прудкістю лані, якої важко було сподіватися від власника чималого черева. Квапливо витираючи рушником масні руки, він ледь не перекинув монументальну, запітнілу зовні чашу з охолодженим шербетом.
Чаша похитнулася, розхлюпавши частину вмісту, але встояла.
— Тавро бачили? Сам Хуак Мартинедь, не хто-небудь…
— Не поспішайте, шановний. Талант Хуана Мартинця всім відомий, але спочатку я хотів би витратити кілька хвилин вашого дорогоцінного часу. Не заперечуєте?
Перебування в Бадандені встигло накласти відбиток на Джеймсову мову, зробивши її значно барвистішою, ніж звичайно. «Якщо виведеш мене на рябого — куплю брету», — подумки пообіцяв він товстунові.
— Ви хочете одержати консультацію? — здогад осяяв усмішкою хазяїна крамниці.
Він колобком котився навколо покупця. Хлопець ледве устигав вертіти головою, відслідковуючи переміщення товстуна. Слово честі, якби в зброяра в руках був кинджал, а в душі — підступний задум, Джеймсові було би непереливки.
— До певної міри. Коли я зайшов до вас минулого разу, у крамниці був ще один відвідувач. Придивлявся до мисливської шпаги. Пам’ятаєте?
— Ну так, звісно, — закивав хазяїн, скидаючись на мелінського дурника.
— Ви його знаєте?
— Кого?
Джеймс спроквола полічив до десяти.
Дуже повільно.
Про себе.
— Відвідувача, котрий цікавився мисливською шпагою, — повторив він виразно й чітко, на той випадок, якщо слух торговця Мустафи зненацька різко погіршився. — З яким ми фехтували. Чи знаєте ви цього чоловіка?
— Он воно що! Вибачте старенького Мустафу, мій султане… Стареча пам’ять має більше дірок, ніж решето! — чесно кажучи, до стариганів зброяра зачислити було важко. — Ну, звісно, не самі ви тут були. Сперечалися з хорошим чоловіком, клинки схрестили… Вах! Як зараз пам’ятаю! Він вам камзол зіпсував…
— То ви його знаєте?
— Накажіть стратити дурня, мій султане! — розгублено розвів руками товстун. — Вас добре пам’ятаю, суперечку вашу… Ні, суперечку пам’ятаю не дуже… А хороший чоловік геть вискочив із голови. Не чоловік, а дрібний гріш — раз, і в дірку закотився!
Мустафа так щиро журився із приводу своєї забудькуватості, що запідозрити його в нещирості міг лише страшенний пройдисвіт, котрий усіх міряє на свій копил. Або ж хазяїн крамниці був геніальним актором, гідним прикрашати «Неперевершений театр Стейнлессера» — трупу, яка почергово давала вистави для найвисокоповажніших осіб семи суміжних держав.
— Щось бовваніє, як у тумані… Росту він, начебто, вашого? Статурою теж схожий, моторний такий…
— Авжеж! Залисини на скронях; очі як спілі вишні…
— Щось ви плутаєте, мій султане. Волосся в нього довге, до пліч…
— Звичайно, довге! Він його хвостом зав’язує.
— Ні, хвоста не пам’ятаю. Пасма, закручені на кінцях. І жодних залисин. А очі… вишні?.. Прищулені у нього очі, от!
Джеймс подумав, що голова в хазяїна крамниці таки дірява.
— Гаразд, хай буде по-вашому. Ви його знаєте?!
— Перший раз у житті бачив. Як і вас, мій султане.