«Ні, війни було не уникнути!» — стверджували двоє, які сиділи за столом. Вони були членами кабінету міністрів.
Один з них — Арістід Бріан, міністр юстиції, досвідчений політик, прагматик (дехто сказав би — опортуніст) лівацького штибу, налаштований антиклерикально. Красномовний Бріан ставав дедалі важливішою політичною фігурою, і багато інших міністрів заздрили йому, оскільки він побував на фронті. У цьому місяці він почав обстоювати нову ідею: якщо війна на заході загрузла, чому б не послати франко-британську армію в яке-небудь інше місце, припустімо, на Балкани? Інший — Марсель Семба, міністр громадських робіт, адвокат, журналіст, один з лідерів французької соціалістичної партії. Обидва міністри належали до коаліційного уряду, сформованого після початку війни. Мало хто здивувався, що Бріан став членом уряду: він відомий кар'єрист, звиклий до влади, її умов і можливостей. І навпаки, кандидатура Семба здивувала багатьох, особливо радикалів. У їхньому стані на роботу в уряді дивилися як на зраду, так само як і засуджували німецьких соціал-демократів, які схвалили військові кредити[50].
За розмовою стало зрозуміло, що навіть міністри не знають, скільки ж солдатів у них в армії. Частково тому, що військові чини, які досить часто висловлювали своє презирство до цивільної влади, відомої своєю скритливістю, а почасти через те, що після літньої мобілізації та осінніх катастрофічних втрат, особливо в битві біля Марни, списки особового складу не були виправлені. (Кількість убитих була засекреченою і не розголошувалася навіть після завершення війни.) Жоден цивільний міністр не посмів би вимагати відповіді у генералів — усі вони все ще мали статус непогрішних божків, причому у всіх країнах, що воювали. Проте вдалося грубо обчислити на основі загальної кількості пайків, що видавали солдатам щодня. Відомо також, скільки пляшок шампанського уряд передасть у війська різдвяного святвечора.
Обід засмутив Корде — як же вжився його давній кумир Семба в нову роль міністра, як же він любить свою посаду! Корде занотовує у щоденнику:
Завдяки винятковим обставинам він отримав можливість насолоджуватися владою, яку перш відкидав, але сумно дивитися тепер на цих людей, на те, як вони роз'їжджають у своїх автомобілях, розсідаються в свої спецпотяги, як вони відверто, із задоволенням насолоджуються своєю владою.
25
Коли вони залишали Фленсбурґ, пішов мокрий сніг, укривши місто щільною ковдрою. Відбувся звичний ритуал. Жінки з Червоного Хреста обсипали його та інших солдатів шоколадом, печивом, горіхами, сигарами, а в гвинтівки встромляли квіти. Він узяв подарунки, але рішуче відмовився від квітів: «Рано мене ховати». Потягом їхали 96 годин. Він мало спав у дорозі. Частково через хвилювання, частково з цікавості. Здебільшого сидів у купе біля вікна (на щастя, їм не довелося їхати в товарняку, як багатьом іншим) і жадібно дивився на все, що пропливало повз: поля битв навколо Льєжа, де всі до єдиного будинки або почорніли від кіптяви, або стояли зруйновані після важких серпневих боїв (це були перші бої на заході); суворий ландшафт долини Маасу; тунелі; зимові, але зелені рівнини північно-західної Бельгії; горизонт, зубчастий від гарматного вогню і спалахів вибухів; міста і села, не зворушені війною, занурені в глибокий спокій; і міста і села, відмічені битвами, населені привидами війни. Нарешті вони висадилися в Нуайоні, у північно-західній Франції, і при світлі місяця рушили на південь. Повз них дорогою гуркотіли гармати, вози, автомобілі. Гул від далеких вибухів дедалі посилювався.
Полк тепер зайняв позицію вздовж залізничного насипу, поблизу маленького містечка Лассіньї в Пікардії. З полегшенням Андресен побачив, що тут досить спокійно, незважаючи на прикрий, але взагалі-то безрезультатний артобстріл[51]. Служба здалася йому не надто обтяжливою: чотири дні — в глинистих окопах, чотири дні — відпочинок. Вартували, вичікували, іноді траплялася безсонна ніч у секреті. Французи залягли приблизно за триста метрів від них. Сторони, які воювали, розділяли звичайна дротова огорожа[52] та поле. Урожай 1914 року — пониклі снопи жита — догниває на цьому полі. Більше нічого. Натомість значно більше можна було почути: посвист куль (чи-чу), кулеметний тріск (дадера-дадера), розриви гранат (пум-цу-у-і-у-у-пум)[53]. Їжа була чудовою. Їх годували гарячими стравами двічі на день.
50
50 Тим паче що Семба був соратником Жана Жореса, лідера соціалістів, який намагався зупинити війну шляхом загального страйку і який був убитий 31 липня молодим французьким націоналістом. На довершення всього Семба був відомий як автор поширеного пацифістського заклику, що широко обговорювали.
51
Андресен описує ці речі точнісінько так само, як і багато інших; дійсно, гранатна картеч як найпоширеніший тип артилерійського снаряда була безпечною для солдатів в окопах.
52
Колючий дріт відомого нам типу був винайдений у США для використання в сільському господарстві. Він дав змогу перевести утримання свійської худоби на абсолютно новий рівень. З військовою метою, як загородження, дріт було вперше застосовано під час франко-прусської війни 1870—1871 років. Відомо, що американські війська використовували дріт для захисту своїх таборів під час іспано-американської війни 1898 року. Хоча колючий дріт і згадують у статуті британської армії ще 1888 року, воюючі сторони 1914 року йшли в бій без усякого дроту. Усі вважали, що війна буде легкою і завершиться швидко. І коли почали рити перші окопи, восени 1914 року, то в кращому випадку ставили імпровізовані загородження і дріт для них запозичували в довколишніх селах. (Колючий дріт був чимось незвичним, і про це свідчить навіть той факт, що не існувало самої назви. Дехто, наприклад, називав його «дріт з колючками для паркана».) На початковому етапі війни брали будь-який дріт, навіть без колючок. Крім того, самі загородження часто були ріденькими і складалися лише з одного-єдиного ряду стовпів, між якими натягали три-чотири дротини. Але незабаром почали виготовляти спеціальний колючий дріт з військовою метою. На дроті для потреб сільського господарства було зазвичай сім пар шипів на один метр, тоді як на новому — чотирнадцять і більше пар на той самий метр. Колючий дріт став до того ж ширшим і щільнішим. Французький статут 1915 року визначав як мінімальне загородження з двох рядів стовпів, що стоять на відстані трьох метрів один від одного, а британський статут 1917 року встановлював дев'ять метрів як мінімальну ширину дротяного загородження. Крім того, з’явилися різні види дротяних загороджень, і деякі були переносними, — іспанська кіннота, куби, «їжаки», «аґрус» і «ножова опора». У згаданому британському статуті називають також різні типи стійкого дротяного загородження: apron, double apron, fence and apron, trip and loose wire, concertina (Brun wire), trip and crossed diagonals, rapid double fence, low wire, French rapid wire, high and low wire combination, — лише останні були в шести різних варіантах. Деякий час експериментували з дротом під струмом, але він виявилася непрактичним. Француз Олів'є Разак писав, що колючий дріт хоч і не символізував Першу світову війну, але все ж зіграв важливу роль у мистецтві, що прагнуло «втілити потворну велич руйнівних сил, випущених на волю сучасною війною».