Чота Літтауера скаче на правому фланзі ескадрону. Мало залишилося від колишньої пасторальної ідилії. Усюди здіймаються стовпи диму. «Вигляд прикордонної німецької території жахав. Усюди палають хутори, палахкотять копиці сіна, комори». Виникають підозри, що обстріл, якого вони зазнали від німців, — справа рук цивільних. Вони мають наказ — у таких випадках палити будинки цих цивільних. Зважаючи на розмах пожеж, наказ був або помилково витлумачений, або спричинив масовий вандалізм[8]. Це і є війна?
Потім чота Літтауера також потрапила під обстріл. Повз них просвистіли кулі, і, озирнувшись, вони помітили біля селянського двору кілька фігур, які перебігали від хати до хати. Літтауер і його люди спішилися. Пригинаючись до рівчака, вони вбігли на подвір я. Але постріли відразу ж припинилися. Обстеживши будинки, вони так нікого і не виявили, але наказ є наказ, тому вони підпалили всі будівлі.
Тільки наступного дня Літтауер жахнувся, зрозумівши, що він підпалив двір на російському боці кордону.
4
Купе освітлено променями ранкового сонця. Чудова літня погода. Потяг трясеться, погойдується, деренчить. Фон Геріх прокидається. Підводиться. Бачить, що простирадло збилося в грудку. Так, слово «прокидається» зараз недоцільне: майже всю ніч він ледь дрімав, його не полишав неспокій; він то прокидавася, то провалювався в сон, «охоплений кошмарами і передчуттями». Він їде на війну. На нього чекають випробування: «Опинившись перед безоднею, чи зможу я вистояти, з усією моєю хвальною холоднокровністю і презирством до смерті, з вірою і фаталізмом, що я культивував у собі все своє життя?»
Рівнинний ландшафт починає змінюватися. За вікном промайнули ряди будинків. Потяг наближається до Пскова. Він поспішає, бажаючи відправити кілька поштових листівок.
Його звати Павел фон Геріх. Він невисокий, з поголеною головою, з доглянутими вусами. Йому 41 рік, і він командує ротою лейб-гвардії Єгерського полку. Певною мірою він — типовий представник строкатих за національним складом імперій, що зіткнулися на сході: російський підданий, з родини старовинних (і збіднілих) балтійсько-німецьких дворян, народився і виріс у Гельсінґфорсі, у вищих прошарках фінляндських шведів. Він також типовий представник тих, хто тепер мільйонами потрапляють на Східний і Західний фронти. Він, хоча й прослужив у армії майже двадцять років, досі не бачив війни, ніколи не бував у бою. Його знання про війну є суто теоретичними. Павел фон Геріх енергійний, розумний, честолюбний. Він написав низку статутів та інструкцій. Його зараховували до так званих младотурків, групи молодих, амбітних офіцерів, які з перемінним успіхом намагалися модернізувати консервативну російську армію[9]. Фон Геріх за характером веселий, вимогливий, товариський, саркастичний. Він щасливий у шлюбі, бездітний, вірний цареві й порядку, що існує, а також дуже цікавиться астрологією. Праворуч на грудях він носить срібного двоголового орла з лавровим вінком. Це означає, що він закінчив академію Генерального штабу.
Цього дня Павел фон Геріх був охоплений страхом і передчуттями. Водночас він відчуває полегшення. При звістці про початок війни в офіцерському клубі застріляли корки від шампанського. Тільки вчора вони залишили Петербурґ, провівши за два тижні мобілізацію, — як завжди, під звуки «ура», благословень і побажань. «Відсвяткуємо Різдво в Берліні!» «Вільґельма на острів Святої Єлени!» Його охопили сумніви: а раптом він не впорається, раптом не зуміє, незважаючи на всі свої амбіції. Але зовні він залишався таким, як завжди: веселим і безтурботним.
Як і багато інших.
Коли потяг прибув до Пскова, усі — і офіцери, й солдати — вийшли на перон, стрибали, галасували, загалом, поводилися, як діти. «Ніхто навіть і не згадував, що їде на війну, що вона можливо виявитися найкривавішою у світовій історії».
Засвистів паротяг, усі швидко розсілися по вагонах, і потяг знову рушив.
Офіцери, які їхали, звісно, окремо, знову загомоніли, почали грати в карти й пити чай. Фон Геріх, уславлений як невичерпний жартівник, удавав співачку і, до загальної радості, виконав кілька кумедних пісеньок. З вагонів, де їхали солдати, також долинав спів. Одна мелодія повторювалася знову і знову — мінорна народна пісня про ворона:
8
Керівник дивізії Василь Гурко намагався згодом виправдати свої дії тим, що підпали влаштовували самі німці, що це були умовні сигнали, але Літтауер особисто бачив, як російські війська підпалювали будинки. Можливо, цей наказ спотворювався, навіть навмисно. Це підтверджує виконання іншого, схожого наказу того часу, зокрема: дозволяли стріляти в німецьких підлітків на велосипедах, які шпигували для ворожої армії. На практиці наказ швидко перетворився на мандат на те, щоб байдуже розстрілювати всіх німців на велосипедах. Багато російських офіцерів були обуреними та протестували проти наказу, але незрозуміло, чи був цей наказ переглянутий або скасований.
9
Це не було для нього перевагою, тим паче в його власній престижній лейб-гвардії, де офіцерами ставали тільки дворяни і де служба була насамперед соціальною функцією, манерою одягатися, а більш глибокі знання у військовій справі вважали чимось марним, не сказати — підозрілим. (До того ж платня була настільки мізерною, що передбачався чималий особистий статок.) Офіцер лейб-гвардії мав уміти триматися і витончено сидіти в сідлі, а більшість свого часу проводити на балах, за картярським столом, у любовних інтрижках, на дуелях, за пляшкою вина. На цивільних вони поглядали з безмежною зарозумілістю. Як зазначав Ларс Вестерлунд у своїй солідній роботі, успіхи Павела фон Геріха на військовому полі були досить посередніми.