– Ти досі нічого мені про це не казала.
– Бо для мене це не має значення. Зрештою, що таке вірність? Відчуття, що ти володієш тілом і душею, які тобі не належать? А ти, хіба ти віриш у те, що я не була в ліжку з жодним чоловіком протягом тих років, які ми прожили разом?
– Це мене не цікавить. Я нічого не хочу знати.
– І я так само.
– Тоді до чого ця війна, що відбувається десь у забутому Богом куточку світу?
– Мені це потрібно. Я ж тобі сказала.
– Хіба ти маєш не все, що тобі потрібно?
– Я маю все, чого може бажати жінка.
– Що ж тоді не так із твоїм життям?
– Саме те, про що ти сказав. Я маю все, проте не почуваюся щасливою. Не я одна така. Протягом усіх цих років мені доводилося зустрічатися або бачитися з людьми різного штибу: із багатими, бідними, наділеними великою владою, чудово влаштованими. Й у всіх очах, що зустрічалися з моїми, я читала глибоке невдоволення життям, непоясненну гіркоту. Глибокий смуток, який вони не завжди хотіли визнати, але який був там незалежно від того, що вони мені казали. Ти мене слухаєш?
– Я тебе слухаю. Я думаю. То ти вважаєш, щасливих людей немає?
– Деякі люди здаються щасливими; але вони просто не думають на цю тему. Інші складають плани: я хочу одружитися, мати власний дім, двох дітей, віллу за містом. Поки вони заклопотані цими проблемами, вони схожі на биків, що нападають на тореро: діють, підкоряючись лише інстинкту, мчать уперед, не бачачи своєї цілі. Купують дорогий автомобіль, іноді навіть «ферарі», і підсвідомо вважають, що сенс їхнього життя в цьому, хоч ніколи себе не запитують, чи це справді так. Та попри все їхні очі виражають смуток, хоч вони навіть не здогадуються, що носять його у душі. Ти щасливий?
– Не знаю.
– А я знаю, що щасливих людей на світі немає. Усі вони вигадують собі якусь роботу: працюють понад норму, дбають про дітей, про чоловіка або дружину, про кар’єру, про диплом, сушать собі голову над тим, що вони робитимуть завтра, що їм треба купити, що треба робити для того, аби не почуватися нижчим за інших і таке інше. І мало знаходилося людей, які сказали б мені: «Я нещасливий». Більшість кажуть: «Я домігся успіху в житті, я маю все, що мені хотілося мати». Тоді я запитую: «А що вас робить щасливим?» Мені відповідають: «Я маю все, про що може мріяти людина: родину, дім, роботу, здоров’я». Тоді я знову запитую: «А ви замислювалися про те, чи це все, чого ви потребуєте у своєму житті?» Мені відповідають: «Так, це все». Але я наполягаю: «Отже, сенс вашого життя в роботі, у родині, у дітях, які виростуть і покинуть вас, у дружині або чоловікові, які з плином часу неминуче перестануть бути вашими коханцями й залишаться тільки друзями. А робота теж одного дня закінчиться. То що ви робитимете, коли все це станеться?»
Мені відповідають… Мені нічого не відповідають і змінюють тему розмови.
А коли все ж таки відповідають, то кажуть: «Коли мої діти виростуть, коли мій чоловік – або моя дружина – стане для мене більше другом, аніж об’єктом палкого кохання, коли я вийду на пенсію, я матиму вільний час для того, про що мріяв усе життя: для мандрів».
Я запитую: «Але мене цікавить, чи почуваєтеся ви щасливими тепер? Чи робите те, про що завжди мріяли?» І тоді вони посилаються на свою зайнятість і змінюють тему розмови.
Якщо ж я наполягаю, то кожен зрештою відкриває, що йому таки бракує чогось. Директор підприємства ще не уклав оборудку, про яку завжди мріяв, господині дому хотілося б мати більше незалежності або більше грошей, закоханий молодик боїться втратити свою кохану, студент-випускник запитує себе, чи він сам обрав собі кар’єру, чи її обрали за нього, дантистові хотілось би бути співаком, співакові – політиком, політикові – письменником, письменникові – фермером. І навіть коли я зустрічаю людину, яка робить те, що вона сама для себе обрала, її душу терзають сумніви та неспокій. Я ніколи не знаходила людину з миром у душі. Тож дозволь мені повторити своє запитання: «Ти щасливий?»
– Ні. Я маю жінку, яку кохаю, я роблю те, про що завжди мріяв, маю свободу, якій заздрять усі мої друзі. Можу подорожувати, куди мені захочеться, маю почесті, славу. Але річ у тім…
– У чому ж річ?
– Я думаю, якщо я зупинюся, то життя втратить для мене сенс.
– Ти міг би розслабитися, подивитися на Париж, узяти мене за руку й сказати: я досяг усього, чого прагнув, тож утішаймося життям, яке ще нам залишається.
– Я можу подивитися на Париж, можу взяти тебе за руку, але не можу сказати цих слів.
– Я маю всі підстави думати, що всі, кого ми зустрічаємо на вулиці, по якій тепер ідемо, відчувають одне й те саме. Елегантна жінка, яку ми щойно проминули, марнує свої дні, намагаючись зупинити час, бо вважає, що від цього залежить кохання. А подивись на протилежний бік вулиці – там подружжя з двома дітьми. Вони переживають хвилини великого щастя, коли виводять дітей на прогулянку, і водночас підсвідомість не перестає катувати їх, вони думають, що з ними буде, коли чоловік утратить роботу, коли хтось із них тяжко захворіє, а фонд медичного страхування не виконає своїх зобов’язань, коли один із хлопчиків потрапить під машину. Вони намагаються розважитись, але водночас не припиняють думати про те, як їм уникнути трагедій, як захиститися від світу.