Але Заїр, про який я спочатку думав із ніжністю або роздратуванням, займав усе більше й більше місця в моїй душі. Естер ввижалася мені в кожній жінці, яку я зустрічав. Я бачив її в усіх барах, кінотеатрах, на всіх автобусних зупинках. Не раз я наказував водієві таксі зупинитися посеред вулиці або їхати слідом за кимось, аж поки не переконувався, що це не та особа, яку я шукаю.
Оскільки Заїр заполонював усі мої думки, я потребував якоїсь протиотрути, чогось такого, що врятувало б мене від розпачу.
І тут могло бути лише одне розв’язання проблеми: знайти коханку.
Із трьох або чотирьох жінок, які приваблювали мене, я зрештою зупинив свій вибір на Марі, тридцятип’ятирічній французькій актрисі. Вона єдина не говорила мені таких дурниць, як: «Ви мені подобаєтеся як чоловік, а не як людина, з якою всім цікаво познайомитися», або: «Я воліла б, щоб ви не були знаменитим», або – ще гірше: «Гроші мене не цікавлять». Вона єдина щиро раділа моєму успіху, бо й сама була знаменита і знала, що таке слава. Слава збуджує. Бути поруч зі знаменитим чоловіком і знати, що він обрав саме тебе – хоч міг би обрати іншу з багатьох – вельми тішило її «я».
Нас часто бачили разом на вечірках і світських раутах; про наші взаємини почали говорити, але ні вона, ні я нічого не підтверджували й нічого не заперечували; тема висіла в повітрі, й журналам кортіло опублікувати фото знаменитого поцілунку, але вони його не дочекалися, бо і я, і вона, вважали подібний спектакль публічного характеру чимось украй вульгарним. Вона знімалася у своїх фільмах, я теж мав чим себе зайняти; коли міг, приїздив до неї в Мілан, вона іноді навідувала мене в Парижі, ми почувалися близькими, проте не залежали одне від одного.
Марі вдавала, ніби не знає, що відбувається в моїй душі, я прикидався, ніби теж не знаю її проблему (нещасливе кохання до одруженого сусіда, хоч вона була жінкою, спроможною відбити для себе будь-якого чоловіка). Ми були друзями, нас поєднували спільні інтереси, ми разом відвідували різні заклади, де можна розважитися, і я ризикну припустити, що нас поєднувало щось дуже схоже на кохання, – хоч і зовсім інше, аніж те, що я почував до Естер, а вона до свого сусіда.
Я знову роздавав автографи, приймав запрошення на всілякі конференції, писав статті на замовлення, брав участь у благодійних вечерях і телевізійних програмах, у проектах допомоги артистам-початківцям. Я робив геть усе, крім того, що мав би зробити, – написати книжку.
Але я не надавав цьому ніякої ваги, у глибині душі я вважав, що моя діяльність як письменника закінчилася, адже мене покинула жінка, котра вивела мене на цей шлях. Я активно втілював у життя свою мрію, поки вона була поруч зі мною, досяг такого успіху, якого мало хто зміг досягти, тож маю тепер повне право присвятити решту життя розвагам.
Я думав про це кожного ранку. Протягом дня мене змагало відчуття, що справжню втіху я зміг би знайти тільки в одному – писати. А коли наставала ніч, я знову докладав усіх зусиль, щоб переконати себе: я вже реалізував свою мрію і тепер мушу спробувати щось нове.
Наступний рік був роком святого Якова Компостельського (Сантьяго де Компостела) – тобто роком, коли день його свята, двадцять п’ятого липня, припадає на неділю. У такий рік спеціальні двері в соборі Сантьяго залишаються відчиненими протягом трьохсот шістдесяти п’яти днів. Традиція стверджує, що кожного, хто заходить у собор Сантьяго крізь ці двері, осінить особлива благодать.
В Іспанії з цього приводу відбувалася ціла низка заходів, а що я з глибокою вдячністю згадував про свою паломницьку подорож, то вирішив узяти участь бодай в одному з них: у дискусії, що мала відбутися в січні у Країні Басків. Щоб розірвати ланцюг, який став для мене рутинним, – намагаюся писати, йду на якесь свято, вирушаю в аеропорт, навідую Марі в Мілані, йду на вечірку; готель, аеропорт, Інтернет, аеропорт, інтерв’ю, аеропорт – я вирішив подолати тисячу чотириста кілометрів сам-один, в автомобілі.
Кожне місце – навіть із тих, де я раніше не бував – нагадує мені про мій Персональний Заїр. Я думаю, Естер була б дуже рада познайомитися з цією місцевістю, з великим задоволенням пообідала б у цьому ресторані, прогулялася б понад цією річкою. Я зупиняюся на ночівлю в Байонні й перш ніж склепити очі, вмикаю телевізор і довідуюся, що близько п’яти тисяч вантажівок застрягли на кордоні між Францією й Іспанією через несподівану заметіль, що утворила глибокі снігові кучугури.
Пам’ятаю, я хотів тоді повернутися до Парижа: у мене вельми вагома причина відмовитися від своєї участі в дискусії, і її організатори чудово мене зрозуміють – дороги взялися кригою, затори неймовірні, як іспанський, так і французький уряди нікому не радять виходити з дому в цей вікенд через великий ризик нещасливих випадків на дорогах. Сьогодні ситуація набагато серйозніша, ніж учора ввечері: у вранішній газеті повідомляється, що сімнадцять тисяч людей заблоковано на досить короткій ділянці шляху, загони цивільної оборони мобілізовано, щоб надавати потерпілим їжу та тимчасовий прихисток, бо пальне в багатьох машинах закінчилося, й вони не мають змоги обігрівати кабіни.