– Не хочу, мені не цікаво.
Але як вони можуть знати цікаво їм чи не цікаво, якщо ніколи не пробують? Та немає ніякого сенсу запитувати їх про це: бо немає жодних підстав сумніватися, що вони бояться будь-якої зміни, що може похитнути світ, до якого вони звикли.
Інспектор сказав мені, що я вільний. Я вільний тепер, я був вільним і тоді, коли потрапив до в’язниці, бо свобода досі є тим станом людини, який я ціную більше, аніж що завгодно інше на світі. Звичайно ж, мені не раз доводилося пити вино, яке було мені не до вподоби, робити те, чого я не повинен був робити й чого ніколи більш не робитиму, здобути чимало шрамів як на тілі, так і в душі, завдати ран кільком людям – у яких я потім просив прощення, коли зрозумів, що спроможний зробити все, крім примусити іншу людину наслідувати мене в моєму божевіллі, у моєму прагненні жити. Я не каюся за ті хвилини, коли я страждав, я ношу свої шрами, наче медалі, знаю, що свобода має високу ціну, не менш високу, аніж ціна рабства; єдина різниця лише в тому, що за свободу ви платите з радістю та з усмішкою, навіть тоді, коли ця усмішка окроплена слізьми.
Я виходжу з дверей поліційного відділка, день сьогодні чудовий, сонячна неділя, яка зовсім не відповідає станові моєї душі. Мій адвокат чекає мене на вулиці з кількома словами розради та з букетом квітів. Він каже, що телефонував у всі лікарні, морги (тобто зробив те, що завжди роблять, коли хтось не повертається додому), але знайти Естер йому не вдалося. Каже, йому вдалося приховати від журналістів місце, де я перебував після того як мене заарештували. Каже, йому треба обговорити зі мною юридичну стратегію, яка допоможе мені захиститися від майбутніх звинувачень. Я дякую йому за увагу; знаю, що він не має наміру накреслювати якусь юридичну стратегію – просто він не хоче залишати мене самого, бо не знає, як я поведуся (нап’юся і знову потраплю в поліцію? зчиню скандал? спробую накласти на себе руки?). Я відповідаю йому, що маю багато важливих справ і що й він, і я чудово знаємо: у мене немає жодних проблем із законом. Він наполягає, але я не поступаюся – зрештою, я людина вільна.
Я вільний. Вільний перебувати в тужливій самотині.
Беру таксі й прошу відвезти мене до центру Парижа. Прошу водія, щоб він зупинився біля Тріумфальної арки. Звертаю на Єлисейські Поля й прямую до готелю «Бристоль», де ми з Естер мали звичай пити гарячий шоколад щоразу, коли хтось із нас двох повертався з відрядження або подорожі із-за кордону. Для нас то був ритуал повернення додому, повернення в любов, яка утримувала нас разом, хоч життя все частіше розводило нас по різних дорогах.
Я йду собі й іду. Люди всміхаються, дітлахи радіють, утішаючись нетривалими годинами весни, яка несподівано навідала нас серед зими, машини пливуть по вулиці безперервним потоком, повсюди панує бездоганний порядок – за винятком того, що жодна людина не знає або вдає, ніби не знає, або просто не цікавиться тим, що я втратив дружину. Невже вони не відчувають, як я страждаю? Усі мали б сумувати, співчувати чоловікові, чия душа стікає кров’ю кохання; але вони сміються, поринувши у своє дріб’язкове й жалюгідне життя, яке знає лише радість закінчення робочого тижня.
Мене навідує несподівана й кумедна думка: певно, у багатьох людей, що йдуть мені назустріч, душа теж розривається від розпуки, але я не знаю, чому і як вони страждають.
Заходжу до бару, щоб купити сигарети, і продавець відповідає мені англійською. Зазираю до аптеки, щоб купити м’ятні льодяники, які мені дуже до вподоби, і там теж зі мною розмовляють англійською (а я в обох випадках замовляв товари французькою). За кілька кроків від готелю мене зупиняють два хлопці, які щойно приїхали з Тулузи, вони зверталися до кількох людей, запитуючи, де розташована потрібна їм крамниця, проте ніхто не зрозумів, чого їм треба. Що сталося? Невже за двадцять чотири години, які я просидів у в’язниці, мова на Єлисейських Полях змінилася?