Ще два розлучення. Знову я на свободі, але це радше відчуття свободи; адже свобода – це не відсутність зобов’язань, а спроможність обрати ту особу, перед якою хотілося б ці зобов’язання взяти.
Знову я шукаю кохання, знову пишу вірші до музики. Коли мене запитують, який у мене фах, відповідаю, що я – письменник. Коли мені відповідають, що знають лише слова моїх пісень, я відповідаю, що це тільки частина моєї творчості. Коли мій співрозмовник просить пробачення і каже, що не читав жодної з моїх книжок, пояснюю, що я працюю над одним великим проектом – і це, звичайно, брехня. Насправді ж я маю гроші, маю зв’язки, але не маю мужності написати книжку – моя мрія стала нереальною. Якби я спробував її написати й зазнав невдачі – я, певно, переживав би цю невдачу протягом решти свого життя. Тому, мабуть, ліпше жити, маючи мрію, аніж своїми руками занапастити її.
Якось одна журналістка приходить узяти в мене інтерв’ю. Вона запитує, як почувається людина, чию творчість знають у всій країні, проте ніхто не знає, хто ж я такий, адже зазвичай засоби масової інформації приділяють увагу лише співакові. Журналістка гарна, розумна, стримана. Потім ми зустрічаємося на одній вечірці. Тепер вона не на службі, й мені щастить того ж таки вечора затягти її в ліжко. Я відразу закохався, вона ж назвала мене «наркотиком». Щоразу, коли я їй телефоную, вона каже, що зайнята. Але чим енергійніше вона мене відштовхує, тим більше мене вабить до неї – аж поки зрештою мені вдається переконати її провести вікенд на моїй віллі за містом (хоч я й був такою собі білою вороною, проте я єдиний із моїх друзів, хто зумів на той час придбати собі віллу).
Протягом трьох днів ми жили самі-одні, я готував для неї, вона розповідала різні історії про свою роботу і зрештою закохалася в мене. Коли ми повернулися до міста, вона стала регулярно ночувати в моєму помешканні. Одного ранку прокинулася дуже рано й повернулася зі своєю друкарською машинкою. І від того дня, хоч нічого не було сказано, мій дім перетворився на її дім.
Почалися ті самі конфлікти, які я мав зі своїми попередніми дружинами: вони завжди хотіли стабільності, вірності, а я прагнув пригод і невідомого. І хоч цього разу наші взаємини тривали довше, через два роки я почав схилятися до думки, що для Естер настав час повернутися додому, забрати друкарську машинку й усе, що вона принесла із собою.
– Думаю, для нас обох так буде краще.
– Але ж ти кохаєш мене, а я кохаю тебе, чи не так?
– Не знаю. Якби ти запитала, чи мені приємно бути у твоєму товаристві, я відповів би ствердно. Але якби ти запитала, чи зможу я жити без тебе, моя відповідь була б такою самою.
– Я ніколи не жалкувала, що не народилася чоловіком, я цілком задоволена бути жінкою. Зрештою, ви хочете від нас одного: щоб ми добре готували. З другого боку, вимог до чоловіка ми ставимо набагато більше – ви повинні утримувати родину, бути добрими коханцями, захищати нащадків, добувати їжу, домагатися життєвого успіху.
– Не про це йдеться: я цілком задоволений собою. Мені добре з тобою, але я не вірю, що з цього щось вийде.
– Тобі добре зі мною, але ти терпіти не можеш самого себе. Ти завжди шукаєш пригод, забуваючи про речі справді важливі. Ти не можеш жити без адреналіну в жилах, забуваючи про те, що в них має текти кров і нічого більше.
– Я не ухиляюся від речей важливих. Що ти вважаєш важливим, наприклад?
– Написати книжку.
– Я готовий почати її писати хоч зараз.
– Тоді напиши її. А потім, якщо захочеш, ми розлучимося.
Мені її пропозиція здалася абсурдною, я можу написати книжку, коли мені заманеться, я знаю редакторів, журналістів, які переді мною в боргу. Естер лише жінка, яка боїться втратити мене, й тому вигадує казна-що. Я кажу, що годі, наші стосунки підійшли до кінця, і йдеться не про те, робить чи не робить вона мене щасливим, ідеться про кохання.
«А що таке кохання?» – запитує вона. Я витрачаю понад півгодини, намагаючись відповісти на її запитання, й доходжу висновку, що сам цього не розумію.
Вона мені каже: «Якщо ти неспроможний визначити кохання, то спробуй бодай написати книжку».
Я відповідаю, що ці дві речі не мають найменшого зв’язку між собою, я сьогодні ж таки покину це помешкання, а вона може залишатися в ньому, поки захоче, – я поживу в готелі, поки вона знайде собі де жити. Вона каже, з її боку не існує жодної проблеми, менш як через місяць моє помешкання буде вільне – вона почне шукати собі місце для проживання вже завтра. Я пакую валізи, а вона починає читати якусь книжку. Я кажу, що вже пізно, піду завтра. Вона радить мені піти негайно, бо завтра рішучість може мене покинути. Я дорікаю їй, що вона хоче позбутися мене якнайшвидше. Вона сміється й каже, що це я, а не вона, вирішив з усім покінчити. Ми йдемо спати, назавтра моє бажання розлучитися з нею вже не таке велике, тож я доходжу висновку, що мені треба все добре обміркувати. Проте Естер каже мені, що на цьому питання про наші стосунки не вичерпане. Либонь, не варто ризикувати, бо, судячи з моєї сьогоднішньої поведінки, подібні епізоди повторюватимуться, вона почуватиме себе нещасливою і настане її черга мене покинути. Але в цьому випадку намір негайно перетвориться на дію і вона відразу спалить за собою всі мости, щоб уже ніколи до мене не повернутися. Я запитую, що вона цим хоче сказати. «Я заведу собі полюбовника, закохаюся», – відповідає вона мені.