— Бо… Бо… — зайчик завагався.
— Ну скажи!
— Бо мені тут, під землею, холодно, я не можу без сонця.
Дракс у задумі так наморщив лоба, що навіть борідка в нього наїжачилася. Нарешті він сказав:
— Я прокопаю тобі хід надвір. Тоді ти вдень танцюватимеш на сонечку. Та тільки сонце почне заходити, вертайся назад. Я почекаю тут, поки ти повернешся, а тоді загорну вихід, бо ми тут усі померзнемо.
Так і зробили.
Дракс почав розкопувати вихід у мерзлій, мов камінь, землі. Лапки його зболіли й порозбивалися в кров. Перекидайко хотів був допомогти йому. Але Дракс не дозволив. Він здавався сам собі героєм, який визволяє чарівну принцесу, що плаче блакитними сапфіровими слізьми. Дракс хотів, щоб вона лишилася з ним, але був занадто несміливий і занадто гордий, щоб сказати їй про це.
Раптом у темний коридор впав золотий сонячний промінь.
— Тепер виходь, Перекидайку! — мовив Дракс і став, як вартовий, на задні лапки біля входу. — Але не забувай, що взимку сонце виходить у небо ненадовго.
— Авжеж, хороший мій! — радісно сказав Перекидайко, провів Драксові по носі лапкою і вискочив з нори.
Довкола мільйонами діамантів сяяв сніг. Сонце велетенським золотим колесом котилось по голубому, аж зеленавому небу.
Стояла тиша.
Перекидайко трохи пострибав по снігу. Ну й холоднеча! Треба рухатися швидше, бо померзнуть лапки. Тепер зайчик дедалі ширшими колами бігав довкруж оселі борсуків, присипаної глибоким снігом. А потім він почав танцювати, а коли Перекидайко танцював, то вже ні про що інше не думав. Він навіть не помітив, як за його спиною здійнявся вітер, як той вітер підхопив його в танку й відносив усе далі від оселі борсуків, а небо раптом стало темно-сіре, наче олово, й лапатий сніг почав кружляти з Перекидайком.
Нарешті зайчик спинився перепочити. Хурделиця боляче шмагонула його в лице. І тоді Перекидайко зрозумів: якщо він зараз піддасться хуртовині й ляже, йому кінець. І він танцював і танцював, як навіжений, аби тільки не впасти в сніг і не замерзнути.
Зайчик Перекидайко, танцюючи, рятував своє життя!
Аж дивиться — небо раптово потемніло. Великий чорний птах кружляє над малим зайчам. У пазурах він тримає кулю, червонясту, ясну кулю. І зайчаті здається, що це за ним женеться чорний птах у сніжній бурі. Воно заходиться в танку ще дужче — від страху перед хуртовиною і лиховісним птахом. А коли той починає спускатись нижче, зайча підскакує з усієї сили і, перекидаючись, задніми лапками влучає птаха в голову, так що той випускає з пазурів блискучу кулю.
Із снігу шугає полум’я. Але зайча кидається на те полум’я — і золота куля тепер уже в нього.
Великий чорний птах летить над ним.
— Підкинь мою кулю, я її впіймаю. Мені не можна торкатися землі. У цій невеличкій кулі — життя мільйонів істот!
— У ній і життя Дракса, який чекає на мене? — питає Перекидайко.
— Підкинь кулю! — наказує птах.
— Спершу покажи мені дорогу до Дракса, — каже зайчик.
— Я не можу цього зробити.
— Чому?
— Бо Дракс іще живий. Але незабаром він буде у моєму царстві смерті. Тоді я тебе й поведу.
І раптом зайча починає розуміти, що Драксові загрожує велика небезпека. Малий борсучок обіцяв його чекати біля входу до нори у цей лютий мороз. Це ж він замерзне!
Перекидайко, не випускаючи золотої кулі, чимдуж кидається тікати від чорного птаха. Та незабаром знесилено падає на сніг. А величезний птах усе кружляє й кружляє над ним…
Міцно притиснувшись до золотої кулі, зайчик засинає.
Уві сні Перекидайко бачить, як його приятель Дракс стоїть біля входу до нори. Він уже геть закоцюб від холоду. Тільки губи його через силу шепочуть: «Авжеж, Перекидайко… Він давно забув про мене. Занадто він любить вистрибувати, танцювати, перекидатися через голову й робити тільки те, що йому до вподоби. Чи повернеться він коли-небудь? Та дарма, я однаково на нього чекатиму».
«Хіба ти не бачиш, Драксику, що я не можу прийти?»— питає зайчик уві сні. «Бачу, бачу, — відказує Дракс. — Такий ти вже вродився, стрибаєш туди-сюди, не можеш бути на одному місці з кимось одним. Такий, мабуть, ти вже й будеш. Така твоя вдача!»
«Така моя вдача? — схвильовано питає Перекидайко. — А вірності у мені й немає? І ти справді так гадаєш, Драксе?»
Але Дракс так само непорушно дивиться, як нескінченно падає лапатий сніг. Та коли зайчик хотів був провести борсучкові лапкою по носі, й Дракс, і сон розтанули в білій імлі.