У центрі повісті Божка образ черкаського і канівського старости князя Дмитра Вишневенького, який вірно служить польському королеві, користується всіма його милостями. Щоб оберігати своє староство від постійної татарської агресії, Вишневецький задумав збудувати фортецю на Хортиці, куди зганяє навколишнє селянство, використовуючи його підневільну працю. Свавілля князя викликає опір як козаків, так і селян, вони бунтують, розбігаються, карають княжих прислужників, мстять за свої кривди. Таким бунтарем у повісті виступає Марко Голий, захисник селян у рідному селі Дикий Кут. Багато пригод зазнав Марко Голий, аж поки разом із знайденою матір’ю-полонянкою не загинув від руки турецького паші.
Вишневецький виступає у повісті як вельможний пан, що виконує королівську волю, задовольняє свої примхи, з погордою дивиться на підлегле йому козацтво і селянство. Тут він повністю позбавлений тою ореолу лицарського блиску і героїзму, якого надала йому пізніше народна поетична традиція. Із тривожного життя Вишневенького письменник виорав лише один епізод, коли вік на початку будівництва Січі вступив у конфлікт з селянами Дикого Кута, серед яких перед тим жив багато років. Він не зумів захистити їх від татарської неволі. Доля кидала ним у різні, сторони, аж поки не привела на царгородський майдан, де він наклав своєю буйною головою. Історія зберегла про нього пам’ять як про одного із перших організаторів Запорозької Січі на Хортиці, якій пізніше довелося відіграти визначну роль в історії України та її збройних сил.
Як письменник та історик Божко розумів історичне значення цього акту, художньо відтворив перші кроки «колиски Запоріжжя», не минаючи класових суперечностей раннього періоду історії козаччини і невиразної долі селянства, якому пізніше судилося також покозачитись, або стати кріпаками.
«Над колискою Запоріжжя» Сави Божка - один із перших творів молодої української радянської літератури на історичну тему. В ньому хоч і були запрограмовані «селянські» погляди автора, проте вони не були настільки заідеологізованими, щоб перетворити описувані події у «загальне місце». Повість і нині читається з інтересом, захоплює як своїм змістом, так і власним оригінальним поглядом на початки історії українського козацтва.
Андрія Чайковського (1857-1935) можна вважати патріархом української історичної белетристики. Його історичні повісті і романи «За сестрою», «На уходах», «Сагайдачний», «Олексій Корнієнко», «Полковник Кричевський», «Козацька помста», «З татарської неволі» та ін. складають широку панораму козацького життя у різних його зрізах, Козаччина у освітленні Чайковського - це зразок патріотизму, героїзму, мужності і витривалості українського народу у його кількавіковій боротьбі з турецько-татарським наступом з півдня, приклад зворушливого побратимства, самовідданості в ім’я України, її слави і волі. Концепція козаччини Чайковського з її кодексом лихварської честі, особистої доблесті, самопожертви, взаємовиручки проходить через усі його твори, утверджуючи безперервність героїчної традиції, відображеної перед тим в усній народній творчості - думах та історичних піснях.
Чайковський ніколи не бував на Східній Україні, не бачив ні українських степів, ні місць запорозької слави, але він добре оволодів історичним матеріалом, міцно пройнявся духом запорозької старовини, зжився з її образами і героями. Його козацький світ - це світ волі і державності України, світ барвистих сіл, зелених левад і гаїв, тихих вод і ясних зір, якими живуть і тужать його герої, утверджуючи себе як народ і відбиваючи хижі напади з півдня. Козацтво Чайковського - це народ-трудівник, який обробляє землю, вирощує хліб, виховує дітей і лише силою обставин змушений братися за зброю, боронити свої оселі і свій край. Письменник уникав темних сторін боротьби, більше зосереджувався на високих моральних якостях козацтва, його культурно-освітніх і будівничих началах, що завжди забезпечувало йому якщо не військову, то моральну перемогу.