Выбрать главу

Данило Мордовець (1830-1903) - український і російський письменник, ир представляв і популяризував українську літературу в Росії у другій половині XIX ст. Серед його численних творів на історичні теми («Палій», «Сагайдачний», «Кримська неволя» та ін.) повість «Дві долі» (1898) посідає особливе місце. Написана вона українською мовою і надрукована у львівському «Літературно-науковому віснику», який редагував Іван Франко.

У повісті подано паралельно два життєписи видатних історичних діячів України другої половини XVII ст. - Івана Сірка і Юрія Хмельницького. Власне, письменника цікавить доля Юрася Хмельниченка, постаті в цілому трагічної, який так і не знайшов себе у ті тривожні роки, служив різним богам. Автор повісті взявся за невдячну роботу. Порівняти життя і дії цих двох героїв дуже важко. Між ними спільне було хіба те, що обидва жили в один час і обидва належали до козацтва. Якщо Сірко все життя віддав захист/ України від південних напасників, уславився як талановитий і популярний козацький кошовий, то Юрій Хмельницький не справдив надій батька, став маріонеткою в руках сил зла. кидався з одного табору в інший, навіть ховався в монастир. Сили зла постійно полювали на нього, використовуючи його популярне ім’я в своїх корисних цілях. Мордовець не до кінця розкрив його складний характер. Стежачи за його часто непередбачуваними і алогічними діями і вчинками, він співчуває йому, виправдовує його борсання, озлобленість і жорстокість примхою злої долі. Він є повною протилежністю могутньому моноліту Іванові Сірку, який з честю виконав своє козацьке покликання, Спілка з татарами не принесла честі гетьману-невдасі і привела його до загибелі.

Мордовець добре знав козацький побут, вільно орієнтувався в складній історичній обстановці після смерті Богдана Хмельницького, проте він не вдався до показу масштабності народної трагедії, причиною якої стали козацькі міжусобиці а обмежився досить вузькою темою, сюжетні лінії якої навіть не завжди перетинаються. Добра доля приводить Івана Сірка до вершин слави і загального визнання, а молодий ще Юрась Хмельниченко стає жертвою своєї лихої долі. Це не лиходій і не нікчема, над ним тяжить слава батька і через свій слабкий характер він не може утриматися на тій вершині, на яку його винесла історія. Як би ми не оцінювали Його діяльність, - він залишається у нашій свідомості сином Богдана Хмельницького. Автор повісті не мав життєвого матеріалу, щоб героїзувати цей образ, показав його просто козаком без долі. Все ж козацька аура проходить через усю повість, особиста доля героя не затьмарює того козацького зриву, що дуднів по Україні впродовж всього періоду Руїни. З повісті випливає, що Юрій Хмельницький не був зрадником України, як його намагалася показати офіційна історіографія. Він боровся за Україну, намагався вберегти її від північних і південних ворогів, шукав свого місця у цьому протистоянні сил зла, та обставини вибили його з рівноваги і він став не героєм, а пасинком історії.

У жодній з історій української літератури не згадується ім’я Олелька Островського, досить продуктивного історичного белетриста, розстріляного більшовиками у 1920 році. Тільки 1918 року окремими книжками вийшли його історичні повісті та оповідання «Берестечко», «Руйнування Батурина», «Руйнування Чортомлицької Січі (1709)», «Атакування Нової Січі», драма «Гетьман Іван Мазепа». Були підготовлені до друку повісті і оповідання «Полковник Іван Богун», «Жовті Води», «Лебединський кат (1708)», «Полтава», «Данило Нечай», «Петрик», слідів яких знайти не вдалося. Островський належав до тих письменників, що в переломний момент історії України, як і Кащенко, популяризували історію України, зупиняючись переважно на її трагічних сторінках, пов’язаних із руйнуванням Москвою української державності і придушенням найменшого опору, що його чинило козацтво.