Підбір названих авторів і творів для цієї книги не є випадковим. Ми свідомо звернулися до призабутих і невідомих сучасному читачеві творів про козаччину, але таких, що не втратили свого ідейно-художнього значення. Можливо, що це й не «велика, література», та саме завдяки їй могли з’явитися й шедеври. У величезній кількості книг про козаччину їй належить своє місце і вона має свого вдячного читача. Нині, коли значна частина так званої радянської історичної белетристики йде у небуття і невідомо, коли діждеться перевидання, ці твори заповнять читацьку прогалину і, нема сумніву, в нових історичних умовах знайдуть своє друге життя.
7 червня 1993 року
Олекса Мишанич
доктор філологічних наук
Сава Божко
Над колискою Запоріжжя
Гей п’є Байда та мед горілочку,
Та не день, не два, та не годиночку.
І
Коли князь підпив, пан Лучко ляпнув у долоні. З’явився старий джура.
- Що бажаєте, ясновельможний?
- Що!? Ще питаєш, худобо ти двонога!
Ян Лучко, довірений князя Дмитра Вишневецького по справах господарчих, підвівся и, хитаючись на низеньких ногах, взутих у червоні чоботи, підійшов до джури й шепнув тому щось над вухо. Той вийшов.
Князь Дмитро нещодавно повернувся з Варшави. А був він по справах своєї служби королівської. Вже 5 років - з 1534 р. - він старостує в двох багатих округах, Черкаській та Канівській, чотири рази від’їздить до Варшави з доповідями й милостями Варшави на дальше панування. Приїхав і тепер пан Вишневенький Дмитро, і, як добрий господар, заслухує звіт про господарчі справи од управителя своїми маєтностями Яна Лучка.
- Так от, пане Лучко, розповів ти мені про ваш похід з челяддю в степи. - Та, щось пригадавши, й замовк.
- Не турбуйтеся, ясний пане: те, про що я не сказав, через хвильку саме за себе скаже.
- Та що ж воно? Коней хороших степових чи сам мені вчора показував, шаблю в дорогій оздобі ще на воротях підніс…
- Почекайте хвилинку, ясновельможний.
- А воно, правду кажучи, цікаво, коли зразу тобі не кажуть…
На півслові князь зупинився й підвівсь за столом, прикладаючи руку до серця.
- Що ви, пане? - напівголосно промовив Лучко, - це ж полонянка.
Так, це була полонянка, захоплена Лучком вкупі з іншими дівчатами в аулі. Довгі чорні коси спадали через плечі, підіймалися на круглих напівоголених смаглявих грудях і, перекручуючись гадюками, торкалися її круглих стегон.
Вишневенький ще раз приклав руку до серця, але опам’ятався. Вийшов з-за столу й підійшов ближче. Дівчина стояла й спокійно дивилася. Очі - терен.
- Перший раз таку красуню бачу, - прошепотів напівголосно князь Дмитро, - перший раз.
Далі круто повернувся до Лучка.
- Пане Лучко, ціла? - спитав він грізно.
Той не зрозумів і здвигнув плечима. Тоді Вишневенький почервонів, як рак і, схопивши пана Лучка за петлі, струсонув.
- Говори, собача кров? Ну, говори, бо задушу! - і тряс далі.
- Ну? - дихав він.
- О, ясний пане! - напівхриплим голосом, одкашлюючись, промовив пан Лучко. - Невже ж ваша милість могла допустити, щоб ваш вірний слуга насмілився доторкнутися своїм брудним тілом до того, що сам Аллах уберігав ясновельможному?
- А я думав… я думав, ти мені збрешеш і скажеш, що вона вже побувала в паскудних якихось руках…
Під час балачки дівча захвилювалося. На чорних довгих віях заблищали дві сріблинки. Джура подав їй вина.
- Виведи, - наказав князь Дмитро й став ходити по горниці.
Лучко налляв ще по чарці й подав Вишневенькому.
- За чорні очі, панове!
Той ходив, не звертаючи уваги. Пройшовсь раз-два, далі круто;
- А! За чорні очі? Давай!
- Пан, я бачу, чимось заклопотаний, чи не залишив пан у Варшаві блакитнооку?
Вишневенький перекинув у рота чарку й далі ходив.
- Так дозволите, ваша ясність, на ніч привести?
- Що? Чорнооку? Не треба. Поки що не треба. Одне, що зараз мабуть запізно, а по-друге, з дороги, а по-третє, сказати вам, пане Лучко, - я у Варшаві, в палаці князя Вепжека так задоволився, що жінки аж обридли. 1 знову ходив князь Дмитро Вишневецький, староста Черкаський та Канівський з кута в кут своєї світлиці.
А надворі стояла літня ніч. Крізь відчинені вікна високих хором князевих летіли пісні з села Дикий Кут, що далеко розкинулось, нависло десь внизу. Звідти через високі князівські двірцеві мури й густий сад долітали звуки села то веселі з скрипками й бубнами, то, коли ті раптом стихали, - смутні й жалібні, як одвічна селянська доля.