Щосили періщив коней. Коні не його, тож до вечірньої зорі їх можна не жаліти.
До самого золотого вечора напередодні Спаса по шляху мчали коні. Тягли корчмаревого попихача та невідомого небіжчика. Ніби мірошника й чоловіка спокусливої блудниці. Назустріч жодного воза. Тільки часом траплялись перехожі з ношею наливних яблук, груш, слив. Несли оберемки квітів та всякого запашного зілля.
Обігнав кілька гуртів людей. Але ніхто не зупинив його, ні про що не спитав. Ніхто не переймав його. Ніде ніякої перепони йому не було. Ані татарські людолови у смердючих кожухах не вискочили з-за чорного лісу. Не вихопились з-за звороту литовські найманці у лискучих панцирях і не спинили його, щоб здерти свавільно мито та роздивитись, кого і що він везе на цьому ладному возі.
Спочатку, коли гнав коней подалі від заїзду, ні про що не думав. А коли коні втяглися в добрий біг і вже не стьобав і не періщив їх — вони все мчали і мчали, йому хотілося взнати, що ж там у мішках на мірошниковім возі, які ж дари збиралась мірошничиха привезти братії Печерської лаври. Вже збирався розв’язати найближчого лантуха, коли коні пішли риссю й раптом захрипів небіжчик. Ількові стало так жахно, аж руки скорчило, заціпило. Але небіжчик через якийсь час забулькав, завалився набік, із носа полилася смердюча кров. Ілько більше того терпіти не міг, бо вже і вечір котився до першої зорі. Сонце ховалося за далекі пагорби. Курява стала золотою і вже схоплювалась вишневим, червоним жаром.
Осяявши себе хресним знаменням, хлопець не став себе спокушати чужими гараздами, небіжчиковими гараздами. Припинив коней, зіскочив на дорогу, закрутивши на передку віжки, затягнув їх вузликом, щоб не розв’язались, щосили вперіщив батогом і загорлав. Віз помчав, підстрибуючи, підкидаючи мерця, що гойдався на передку з боку на бік, вже провалювався між мішками.
Коні понеслись, затупотіли по жовтій смузі шляху туди, де чорнів ліс, а курява з-під добре змащених коліс підіймалася багряним жаром, димом клубочилась, мов над пекельним казаном.
Сонце закотилось за чорний сугорб. На золотому, бляклому небосхилі виднівся самотній, обламаний, однобокий, могутній дуб.
Ілько, кинувши на узбіччя дороги батога, побачив між кущами ледь помітну стежку, що вела кудись праворуч, понад річкою, понад срібними купами верб, що забагрилися в останніх променях сонця.
Обережно ступаючи по вузенькій стежечці, добре витоптаній, пішов углиб лугів, туди далі, за високі глинисті сугорби.
Того ж вечора із заїзду виїхав останній вершник при повній зброї. За спиною в нього сидів обідраний, схожий чи на жебрака, чи на вченого, чи на збіглого ченця дудар і дудів у свою пронизливу дудку. Бен Сімха власноручно позамикав запори в корчмі, перевірив вікна, всі ляди, стулки брами, дошки на брамі і тоді, мурмотячи покаянні слова молитви очисної, звівши руки до неба, заблагав, заплакав:
— Господи! Налякай мене, та не карай мене!
II
Лицарева донька
На хуторі неподалік від Києва у боярина Сергія жив лікар Окиша. В той непевний час, хто мав хутори, укріпляв їх мов справжні маленькі фортеці. А що на довколишніх горах київських тоді кучерявились густі ліси, то й хутір боярина Сергія був укріплений добре. Навіть тин поставлений із дзвінких дубових болонків. Не менш ніж три сажні заввишки. Гострих, наче ратища.
Після того, як повернувся з війни проти крижаків, проживав боярин Сергій на хуторі сам. Його джура загинув у бою з татарами. І більше учнів він собі не брав. Не тримав ні конюха, ні ключниці, ні кухаря. Час від часу хтось у нього жив. То якийсь дудар-заброда, то гравець на гудку, то базарний оповідач дивних історій і страшних казок, то співак, то книжник-переписувач.
А цього разу в нього переводив добрі харчі та дороге вино лікар Окиша. Був він собою чоловік видний. І, хоча його голову рясно припорошила сивина і був якийсь ніби вовчої масті, лице мав молоде, рожеве. Волосся відпустив проти всякої міри, як для світської людини. І кирею носив довгу, наче ряса, тільки не чорну. І справді, жив колись він у монастирі й допомагав лічцеві-монаху в аптекарській справі. І старий монах був ним вельми задоволений. Та потроху стало виявлятись, що Окиша, голублячи вино, втрачав подобу не тільки Божу, а й людську. Ставав справжньою свинею. Не слухав нічого й нікого. І плямував добру монастирську славу. Настоятель, людина добра й розважлива, не став на Окишу ані епітимію накладати, ані повчати, а сказав йому йти з обителі в мир. Не пропаде Окиша в миру — знається він на травах, суглоби добре вправляє. І дітей людських може грамоті вчити. І нехай він серед мирян п’є вино. Бо інших гріхів за Окишею настоятель не знав. Всі бачили, що до прочанок Окиша був геть байдужий. І сріблолюбства великого не виявляв. Полюбляв лише вино й галасливу п’яну бесіду. Та спів-ревіння псальм і кантів.