Ребе Мерхав не сам, а через місцевих сповіщав воєвода про все те, а воєвода сповіщав великому князю Вітовту. Але чомусь Вітовт не обмежував грабунки клятого грека Фотія. Ніби й не чув доносів про його «діяння». Про наших же людей усе чув, що вигадав грек і його посіпаки. І доводилось нашим людям щоразу збирати монети на подарунки Вітовту. І вийшло так, — це не мої слова, а татові, а йому ребе Мерхав їх промовив: «Чутки про юдейську лихву, вигадані греком Фотієм, принесли вдесятеро більше монет литовцю, ніж той Фотій потяг із Києва до Москви для свого володаря — московського князя!»
Але й відвертий грабіж заброди-грека великий князь Вітовт повернув собі на користь. Він вигнав грека із своїх володінь за крадіжки коштовностей, витурив нашого хитромудрого ворога, щоб він, підручний московського князя, не підбурював місцевих поселян проти литовців…
Так-от — Фотій ще розкошував, як у райських кущах, залишених без ангелів-хранителів. А місцеві поселяни все лихіше стали позирати на наших людей. Правда, не всі, але дедалі більше було роздрочених… І от приїхав ребе Мерхав і почав розповідати татусеві про справи на Горі. Перш за все як загинув Білий Лицар.
Ребе Мерхав, сотворивши молитву, на світанку вийшов із помешкання. Піднявся на вежу до сторожового. Той, звичайно, куняв. Ребе Мерхав любив помилуватися з височини замку на Поділ і заплави, на ріку. Він тільки зиркнув на Поділ — побачив внизу пожежу. І відразу вгадав, — це ж був ребе Мерхав, — що горить садиба Білого Лицаря. Ребе збудив вартового. Той зняв алярм. А ребе Мерхав ще й крикнув, хто горить. Зразу вояки Білого Лицаря, а їх у замку десь із п’ятеро, кинулися вниз на Поділ. Ребе Мерхав, хоч тоді вже постарішав, теж поспішив за ними. Він казав, що це Боже благословення, що садиба загорілась у повну тишу! Ні вітерцю, ні павітру від ріки чи з пагорбів. Міщани вибили браму й двері в будинку. То ще встигли витягти багато речей і самого господаря. Він був геть обгорілий. Як люди у великих пожежах гинуть — скоцюрбившись і руки ніби перед лицем тримав. Ну, всі й подумали, що він згорів. Але ребе Мерхав побачив, що обгоріла кров запеклася трьома гулями в Лицаря на боці, на грудях і на стегні. Ребе Мерхав миттю зрозумів: Білого Лицаря закололи і вкинули у вогонь! Так йому його досвід і лікарська наука сказали!.. І, поки міщани, стражники та воїни заливали водою палаючий будинок та витягали з полум’я речі, ребе Мерхав обстежив усю садибу. І в істобці для прислуги знайшов ще двох мерців — посічених на смерть служниць.
У стайні все було гаразд — тільки коні рдилися від галасу, пожежі та густого диму. Остання будівля в садибі — зимник, де зберігали всякі припаси, привернула увагу ребе Мерхава. Там біля порогу лежала татарська шапка. Ребе Мерхав відчинив двері в зимник і побачив побитого, непритомного, але живого татарина-сторожа. Лікареві не треба давати поради, як приводити до тями побитого! За кілька хвилин татарин уже сидів і розповідав.
У домі Лицаря вночі була велика крадіжка — геть усе золото вийняли із скрині. Подумали, що хтось із своїх. Зробили трус. У речах кухаря знайшли дорогий гаманець. Саме той, у якому зберігалися золоті монети. Тоді кухарчука заперли в зимник, а татарина поставили стерегти зимник. Ключниця потім приходила і попереджала, ніби цей кухарчук ворожбит і його треба остерігатися, хоча він і зачинений. Але татарин легковажив її словами, думав: яким же може бути ворожбитом такий молодий і привітний хлопець? Але сталося так, як і казала ключниця, — серед ночі почав кухарчук відчиняти двері. Коли двері відчинились, проти сторожа постав кухар з довгою жердиною в руках. Стражник-татарин із шаблею — до нього, а той замахнувся жердиною, і тут тільки страж побачив — не жердина це, а бойовий ціп! То було останнє, що він бачив, бо удар ціпом оглушив його. Живим він лишився, певно, тільки завдяки своїй шапці!..