Татусь спитав у нього: «Що ти хочеш за цей срібний перстень?» Він каже: «Навіщо він тобі?» — «Тому що це перстень предка нашого Моше Бен Ізара Леві. Старший син його був батьком толедського Самуїла Леві, а молодший син — моїм прадідом!» — «Чим доведеш?» — питає странній. «А тим, — каже татусь, — що коли ти справді жив у майстра Хаїме Леві, — я його родоводу не знаю, це дуже далекий, певно, родич, — то ти чув, якою вони мовою розмовляли… А ось такою!» І тато заговорив на незнаній мені мові. Проказав і мовчить, дивиться на перехожого.
Той пожував, пожував вустами, ніби повторюючи татові слова, і сказав: «Тільки двох слів я не дібрав. Але це не важливо… Перстень твій!»
Тато сказав: «Чоловіче! Чим я можу тобі прислужитись?» Той і говорить, тільки очі скозирив на свого слугу: «Хлопчик ніби бачив, як дяк на Великдень відкусив смарагд із плащаниці. Ти не міг не чути про цю історію. Якщо ти що-небудь узнаєш про нього, сповісти про це торговця. І тобі з руки — ти і воском, і шкірами гендлюєш! Ніхто й не запідозрить. А лікарю скажи — якщо йому щось доносять, нехай передає через інших людей. Співаки не тільки голос втрачають від багатьох розмов, а й помирають раптово…»
Більше він не схотів ні про що говорити і спав на лаві до вечора. Хлопець сидів біля нього, стеріг його сон і мух одганяв. Потім під ніч вони пішли…
Отак, не дівчиною, а ще отроковицею, я була втаємничена в ті заплутані, смертельно небезпечні справи.
Поки тато винаймав заїзд, той їхній бадханім ще разів кілька заходив до нас. Завжди, як і перше, рибу замовляв і вино. Але ніколи не розмовляв з татусем, поводив себе так, ніби вони були незнайомі. А хлопця більше з ним ніколи не бачили.
Якось вже зовсім дорослою дівчинкою, я гостювала на Подолі в татових добрих знайомих чинбарів і годі побачила його на вулиці серед гурту хлопчаків. Він щось їм пояснював, а вони його уважно слухали. Я спитала дівчат, чи вони знають того чоловіка. Вони відповіли, що це знаменитий у цих поселян музика і книжник. Дуже добре грає на гудку.
«А на дуді?..» — «Що ти, ніколи ніхто не бачив і не чув, щоб він грав у дуду. А на гудку грає навіть генуезькі пісні, що значками записані на папері. І ще добре малює. З місцевих він найприємніший. Тільки бідний. Як казав ребе Мерхав: „Немає над ним мазул тоф…“»
Тепер повернімося до моєї оповіді про Ілляша. Він з’явився ще в той рік, коли загинули і Білий Лицар, і Чорний Стрілець. З’явився якраз у дні посту перед Судним днем. Верхи на коні гнав трьох волів. У руках тримав тонку жердину з твердого, важкого дерева. Кінець у неї окутий залізом. Наче й не спис, але зброя добра. Коли він покликав мене, так, ледь чутно, по-нашому, звичайно, дуже спотворюючи слова, я зразу його впізнала. Він привітний був, найкращий серед місцевих. Він мене, як чемна людина, питає, як татуся здоров’я і як йому торгується. Потім попрохав піти до тата й спитати, чи можна з ним поговорити віч-на-віч. Коли я прийшла й сказала, що тато його чекає за стайнею, він витяг з-за пазухи гаманця, зеленого оксамиту, гаптованого золотом. «Юдито! Візьми! І нехай він наповниться тобі золотими.» Тут я побачила в Ілляша на мізинці срібний перстеньок. Із чорним камінчиком. Наче двійник того персня, що татові віддав музика.
Вони з татом довго розмовляли, а я, незважаючи на піст, мала займатися кухнею і нюхати всякі смачні наїдки, що мені аж у голові паморочилось. Мені дуже не терпілося сказати татові про срібний перстеньок і ще — не терпілося взнати, як гаманець з-під золота Білого Лицаря знов опинився в руках у Ілляша. Адже під час трусу саме цей гаманець забрали в нього! Як і звідкіля він знову його видобув? Про що він говорив з татом і звідки дістав того навроченого гаманця, Ілляш мені не розповів. Бо непомітно щез із заїзду саме тоді, коли я поселянам подавала всякий наїдок та вино наливала в міру. Коли вони кинулись на вино та закуски, з покоїв покликав мене татусь. Він увесь аж сяяв. Він поцілував мене і сказав: «Возславимо Господа! Як Господь мене напоумив тоді сказати слова ребе Мерхаву про невинність Ілляша! Він мені сам про все розповів, як я і здогадувався. А ще просився до нас на зиму. Але я йому сказав, що і небіж Лицаря, і ключниця-блудниця, і він, усі троє оголошені воєводою банитами[1]. І ніхто не може їх переховувати. І всякий може їх схопити і видати владі. А як будуть вони противитись, то й забити. Хоч небіж Лицарів теж шляхтич. Та все одно він поза законом.»