Про те, як дід навчив мене виховувати собаку, щоб він що треба умів робити, можна розповідати й розповідати. Але не це головне. Головне, що того літа, під осінь, повернувся після обжинок до Києва боярин Сергій — найкращий київський стрілець. Багатий і щедрий боярин. Він, може, був багатший за тих самостійних князів та приблудних баронів, яких нині розвелося по землях України, що вошей у кожусі. Разом з боярином Сергієм із німецької сторони до Києва повернувся Алхимник. Він був на позир звичайною людиною. Та сили й хитрості в нього вистачало на десятьох відьмаків. Тільки він відьмацтвом не промишляв. Він був справжнім алхимником. Точнісінько таким, як ото в землях німецьких бувають алхимники-золотарі та ворожбити. І цей наш київський Алхимник варив потаємно алхимницьке золото.
Коли він з’явився в Києві, то жив спочатку десь на Горі. У нього був брат-близнюк — Книжник. От вони і здибались через якийсь час на хуторі в боярина Сергія. І втрьох там задумали неймовірну, божевільну, але, присягаюсь Силою Божою, справедливу справу — проголосити київського короля і створити Київське королівство!.. Звичайно, королем мав стати боярин Сергій. По-перше, він один-єдиний був у всьому Києві найвищого роду. Бо серед його предків були люди і княжої, і ханської, і цісарської крові. Я міг би викласти його родовід, але повірте мені на слово — не брешу!
По-друге, він був знаменитий воїтель. Ще отроком, після Ворскли, потрапив у полон до Криму. Там він був куплений одними вельможними татарами. У них боярин Сергій пройшов найкращий вишкіл у стрільбі на їзді. Старі воїни казали, ніби його вчив протягом двох років сарацинський стрілець. Вчив його за чародійською єгипетською книгою. Тому, гуторили вояки, він і не міг ніколи схибити. Потім ті вельможні татари відпустили боярина Сергія під слово, і він через вірменських купців сплатив за себе викуп. Були ж колись і серед татар люди!.. Коли він повернувся з полону, то ходив у набіги на порубіжні волоські землі. За два-три походи, ще молодим парубком, зажив собі слави й сили серед уходників-дейнек. І на Угру-ріку ходив зі своїми юнаками в рік, коли Вітовт уклав ряд із московським князем… І кожного разу вертав із уходницьких Веремій із щедрою здобиччю!..
По-третє, він був багатющий чоловік. По всьому Київському князівству у нього були свої маєтності — і хутори, і лани, і діброви, і липові гаї з бортями, і садки, і ставки з млинами, і вітряки. Багате людей у нього винаймало землю. І мав він великий прибуток і дяклом, і грошима. А що не примучував нікого, то багато з його селян не боялися всякі діла свої заводити й багатіти на них. При цьому за кілька років, як він повернувся з полону і перейняв від матері управління спадщиною, розпаслися і його холопи, і вільні смерди… Скарби він тримав не тільки вдома. Частину віддав на зберігання в Софію, у Печери, на Клов.
На Клові жили ченці, колишні вояки, наче братство у них було. І серед тих ченців-вояків, кажуть, у боярина Сергія наче хтось із родичів був. Серед скарбів славний Стрілець мав особливо цінних два — золотий змійовик-оберіг і золотий хрест із зрослими отакенними п’ятьма перлинами. Власне, зрослі п’ять перлин яко хрест, а тоді вже окуті злотом і прикрашені на кінцях манесенькими лалами, яко краплинами крові.
І ще була в нього казна — срібло і злото одного крижацького полку. Начебто з Градська. Дорогу, дорогу ціну він заплатив за полкову скарбницю! Коли йому вдалося наздоганяти воза скарбничого, нікого вже не лишилося з його вірних побратимів-соколів! Як леви, билися наші хлопці і всі головами наклали! А при конях їздовим виявився старий приятель боярина Сергія — сам Алхимник! Бо вони заприятелювали, коли в полон до татар потрапили…
Тепер треба сказати про того самого Алхимника. Ще раз повторюю — їх було двоє братів-близнюків — Алхимник і Книжник. Книжника я бачив ще тоді, на хуторі в боярина Сергія. Вони були подібні, як можуть бути подібні нові монети одного карбу. Тому, можливо, що я бачив і Алхимника, тільки не знав, що саме він — Алхимник… Згодом, через кілька років, уже перед самою навалою Орди, трохи затихла історія із скарбом боярина Сергія. Дід ще був бадьорий, хоч уже такий старий-пре-старезний, що Книжник цілу зиму жив у нього. І він навчив мене добре читати й писати, бо абетку я вже знав.
Знов про Алхимника. Чи бачив я його — не знаю… Чому не знаю? Тому що там, на хуторі, ми близько не підходили до млина і не говорили з його мешканцями. Вони там обоє взимку були. Ми ж із дідом і собакою перевіряли пастки, щоб чужий хто до них не підкрався і не розвідав чого. Я думаю, що про це діда попрохав боярин Сергій. Бо діда на таке могло подвигнути лише прохання, а не платня людини із вищою кров’ю. Присягаюсь: діда не можна було ані купити, ані примучити.