Виходив кілька разів із млина Книжник і прямував до оселі боярина Сергія. Але це міг бути і Алхимник. Вони зовсім однакові були, як два гроші одного карбу. Та Книжник не признавався ніколи й нікому, що вони з Алхимником — два брати-близнюки. Він був у всьому людиною дивною, високодухом поняттями. Та у близнюцтві не хотів признаватися ось чому. Книжник був прийманим сином своєї тітки. Її чоловік був дяком при церкві Святого Миколи. І дітей вони не мали, хоча скільки разів вона відбувала прощу і до Чернігова, і до Почаєва, не кажучи вже про наші Печери. І була в неї молода родичка, добра хвойда. То з тим купцем, то з тим злигається, на рік щезне, потім повертається до Києва і знов гульки починає. Чи мала вона байстрюків від тих походеньок, дід не знав. Тільки одного разу повернулась вона і зазимувала в одного підстаркуватого коваля. Він був із приходу Пирогощі. Тихою стала, ніде ні на які гульбища, ні до яких заїздів не бігала. І по якомусь часові привела двойко байстрят. Тоді та її родичка, дякова жінка — хто вона їй там була: чи сестра троюрідна, чи тітка? — а тільки вимовила в неї одну дитинку. Хоч дід казав, що то біда — близнюків розбивати. Дід так казав. А він на родоводах та породах розумівся. Не тільки собачих. Бо все життя тим тільки голову і сушив, що про родоводи і собачі, і кінські, і людські. Він казав, що лишень під кінець життя зрозумів: закони Божі в породі, тобто в крові, суть єдині для всього живого! Для всього того, що парується і плодиться. Він казав, що близнюки — це як вилчата вишня. І негоже її розрубувати, щоб окремо кожну гілку садовити. Хоч якщо постаратись, то й таке можна вчинити. Але воно проти Божої природи…
Книжника, значить, узяла дячиха. Алхимник лишився з матір’ю в коваля. Поки хлопець був малий, отой Алхимник, хвойда сиділа тихо і навіть з ковалевою матір’ю не заїдалась. А як хлопець підріс, вона кудись повіялась і більше не вертала. Хлопчик лишився у коваля. Не знаю, яка там була між жінками угода, але ніколи вони, хлопчики-близнюки, не зустрічалися. У Книжника було дитинство, як у панської дитини. Дячиха була господиня, якої і не знайдеш! І грамоту знала добре, і вишивала, а які пироги готувала, які борщі та юшки варила, які ковбаси пекла!.. Хлопчик у неї був наче лялечка — вдягнений мов ангелочок, помитий, прибраний, завжди нагодований. Дяк був чоловік благостних правил — дитину любив і доброму навчав. І обоє вони раділи із свого прийманого чада, пишались його чемністю та здібностями до науки. Може, богомольніших людей на всьому Подолі не було: хлопчика вони з собою брали на прощу в Печери по кілька разів на рік. Ченці примітили цього хлопчика, його цікавість до слова Божого та божественних історій печерських і підманили до себе, мовляв, іди до нас в книжну майстерню, навчимо тебе книжному ділу та ізографству. Ну й спокусили — подався в Печери і став учнем у книжній майстерні. Дяк тримався і виду не показував, як йому важко розлучатися з отроком. А дячиха одразу підупала і стала все хворіти та хворіти…
Молодий Книжник виказував надзвичайні здібності. Всі його хвалили, всі йому благоволили. Він і запишався, і високо себе цінував. Але пройшов монастирський вишкіл і гординю свою умів приховати дуже добре. Тому, коли взнав, що він байстрюк, це було для нього найстрашнішим ударом. І він вирішив цього нікому не виказувати. Тому й вигадав, ніби його батько-дяк согрішив, а від того гріха в якоїсь подільської дівки знайшовся байстрюк. Усе це мені дід пояснив: «Не картай його ні вголос, ні подумки. Людина слабка і гріховна. Всяка людина. Навіть така знаменита і мудра, як наш Книжник. І ще тому нікого не засуджуй і не карай, бо ти сам ніколи не знаєш — де і в чому виявишся слабким і согрішиш!..»
Тим часом малий Алхимник жив при ковалеві і його старій матері. Стара ковалиха все дорікала синові, що він, собі на глум, цього байстрюка годує. Але коваль не проганяв з двору малого й не піклувався про нього анітрохи. І малий пропадав на базарах, вулицях, на Почайні. Проте ні злодюжкою, ні страшним бешкетником не став. Коли підбився на отрока, то без повчань чи намовлянь, сам почав до Коваля в кузню ходити.
В той час Володимирко, поки Ягайло та Вітовт змагались на заході, тут, у Києві, все більше під себе підбивав і бояр, і поспільство. Щоб ще більше себе возвеличити і утвердити, задумав власну монету карбувати. Для цієї делікатної справи він підібрав кількох ковалів. Серед них і того подільського коваля. А той взяв у підмайстри свого байстрюка. За якийсь час чортів Вітовт, цей вовкулака, придавив усіх князів литовських і баронів-нобілів. І підкрався до найславнішої Київської землі. Тільки він не сам сюди спочатку пожалував. Першими просочились його потаємні вивідувачі та похлібники. Серед них один литвин-перевертень із Полоцька. Був він знахур і травник не гірший, ніж мій дід — псар. Тільки литвин менш за все лікував. Він міг приготувати яке завгодно зілля-трутизну і для людини, і для тварин. Це він, литвин-перевертень, зварив зілля для грека із Софії. Грек пив на дружбу і здравіє із Скиргайлом, то він і всипав Скиргайлові в чару. Мій дід казав, що Скиргайло був справді пристойний литовець. Я вірю дідові й не сумніваюсь, що Скиргайло став би для киян добрим пастирем, хоча й литовець. Але й за його князювання дід не пішов до литовців служити псарем. Хоча скільки разів діда запрошували.