Однак наймитова жінка слідкувала за ним. І, коли чоловік прийшов до хати, вона підняла гвалт і вереск. Він добре знав свою жінку і настрахав її, що то, мовляв, привиди панночки і мамки. Та вона не повірила. Тоді він порадив їй сховатись у діжці, коли привиди прийдуть наступного вечора. Вона так і зробила під самий вечір. І тут, видно, Бог захотів її попередити про кару. Бо мамка почала питати наймита, чи не з Глибочиці його жінка і чи не звати її Настею, Бо щось їй голос здався знайомим…
Коли вони пішли, жінка ледь змогла вилізти із діжки. Вона молила-просила його взяти в них гроші та тікати подалі, бо ці привиди ще й до них доберуться і вдавлять!
А хотіла вона, щоб її чоловік узяв три копи добрих грошей, аби винайняти заїзд. Однак наймит здер добрий гаман монет. — мамка не жаліла монет для своєї годованки — все одно вони були крадені. Наче відчувала, що більше не доведеться платити цьому злодюзі. Бо панночка пожалілась їй, що боярин Сергій вже як перше її не пестить, став слабкий, байдужий і все псалми читає. Коротше — зовсім збожеволів і занепав силою. Навіть обняти не годен, навіть пальці з кулак ледь стискає. (Певно, наймит підслухав їхню розмову). А мамка їй відповіла, що треба вина взяти та й зілля туди підсипати, щоб збадьорити його. Бо ніщо так не бадьорить при любові, як хороше вино!..
І, коли привиди ввечері прийшли ще раз і наймит допомагав панночці перелізти через пакілля, він навмисне подав її пляшку вина так, щоб вона впустила її і розбила. Вона розплакалась, а Варава її заспокоїв, сказав, що в нього є пляшечка доброго вина. Він же побіг до хати і приніс своє вино. А там уже було таке зілля, що робить людину зовсім дурною…
Панночка підпоїла Стрільця, і він так її розторсав, що вона ледь перелізла назад через пакілля…
Наймит знов за ними пішов і підслухав, що панночка про боярина Сергія казала, Ніби він так шаленів спочатку, а потім змучився від любощів, що не міг з ліжка встати і двері за нею зачинити… І зразу ж злодюга побіг до садиби і задавив боярина Сергія! Для чого? А тому, що, я вже казав, у боярина Сергія були дві надзвичайні коштовності: золотий оберіг і золотий хрест із п’яти зрослих перлин з чотирма лалами. Варава задушив боярина Сергія, бо інакше він не міг би загарбати оберіг! Він украв лише золотий оберіг. Більше нічого не чіпав. Жодного пула мідного, жодної московської дєньги! А з того змійовика можна було накарбувати не менше копи угорських дукатів! Щоб зовсім заплутати сліди, він витяг боярина з дому, переніс до стайні й кинув під копита коню вороному. Славний був кінь! Коня злочинець теж напоїв зіллям. Звідкілясь він того зілля приніс із собою. Або з Криму, або з Угрів з-за Карпатських гір. Так дід мені казав. Бо дід усе випитував у тих, хто був у садибі того дня. Яка шкіра була — суха чи мокра, як грива, як морда виглядала в коня? Чи була в нього на зубах слина чи піна? І якого кольору?
Всіх-всіх, кого тільки міг, повипитував дід. А потім у перевізника, що жив неподалік на Либеді і облупив коня, дід чи купив, чи виміняв гриву від того коня. Бо кінь був неабиякий, а октаз — вороний із золотавою гривою. Дід щось із тією гривою довго мудрував — посік, потовк, настояв на якомусь зіллі й дав поросяті. Як воно оскаженіло як стало слину пускати! Репетувало й бісилося, мов його причащали! Але нічого — не здохло!
Той злочинець кинув під копита обпоєному коню нашого славного витязя! Власний аргамак-октаз потовк тіло свого хазяїна! Он як!!! Якби боярин Сергій мав хоча б двох вірних псів, такого б ніколи не сталося! Скільки мене Бурий від смерті та біди рятував! Якщо в тебе неспокійне життя — без вірного й лютого пса загинеш! Якщо ти любиш тихе й сите життя — теж без доброго собаки не проживеш, бо хто тебе і твої гаразди від злодіїв-татів захистить?! Мене як Бурий врятував від отрути. Я був ще парубчаком, але ярий понадміру. І таємно злигався з молоденькою вдовою. Така чорнява та пухкенька! Як згадаю, то й зараз серце тьохне!.. Все їй було мало моїх пестощів. Усе мене добре пригощала, особливо вином. Як вип’ю того вина, так зразу і роз’ятрююсь. І подумав я, що, певно, вона туди щось підсипає. Пішов до однієї відьмачки-знахурки й купив дрібочку зілля, що молодиці коханцям у вино підсипають. Спочатку та відьма-знахурка — ні та ні, немає в мене такого. Та, коли я припечатав до столу півгроша лядського, зразу в запічок і витягла кілька маленьких сухих бадилиночок… Перед побаченням я дав Бурому добре рознюхати пучечок зілля. І, коли ми до вдовиці зайшли, я й собаку в хату завів на ретязі. Вона каже: «Зараз же виведи з хати собаку! Чи ти здурів — до чужої оселі із псом пертися?! Я боюся твого людожера!» А я їй кажу: «Він одну річ виявить, і я його зразу вижену геть!»