Дав ще раз понюхати, в рукаві, те зілля. Бурий чхнув, потер лапою носа, а тоді до печі як потягне мене. Стає дибки й тягнеться до козубочка в закапелочку від комина. Я туди рукою — там отакусінька полив’яна пляшечка. Я вхопив пляшечку. Удова як крейда лицем збіліла, руки до пляшечки тягне. А підійти боїться. Бурий на неї свої іклища вишкірив! Він ніколи ані гарчав, ані гавкав! Дід мені пояснив, як його так навчити! Я був дуже здібним учнем свого славного діда! Тільки хіба про тую славу діда хто знав?! І в цьому теж була його слава!.. Я тоді й кажу вдові: «Ти мене приваблюєш зіллям. Я знаю, хоч я ще молодий: кого таким зіллям частують, той потім безсилий стає!» І примусив її випити всю ту глиняну пляшечку.
Вона і так і так викручувалась. Я тоді її настрахав, що або собаку нацькую, або попу скажу їхньому, у кого вона чародійське зілля купувала і для чого! Ну, їй нема куди подітись — випила…
А в боярина Сергія собаки не було! Жодного! Отож цей наймит Варава як задушив, то скрізь ізсередини двері повідчиняв та й пішов на світанку до своєї жінки. А та все його підбивала піти та подивитись, що там трапилось, бо цілу ніч була якась колотнеча. А Варава їй: «Сиди тихо! Нас не стосується. Ми йому слуги-наймити, а не охоронці!» Як зійшло сонце, то якраз у цей страшний день повернувся на хутір Книжник. Побачив, що в садибі не так, витяг із хати Вараву й наймичку і побіг до перевізника. Наказав осідлати кобилу і мчати до міста. Сповістити воєводських писарів на Горі про загибель боярина Сергія.
В обід хутір був повен усякого державного та церковного люду. І Білий Лицар зі своїми головосіками. Все там служилі люди розшукували, розгрібали. І все списували, хто що із приявних на хуторі говорив. Усі добра, від срібла-злата до кожухів гаптованих, описували. Але й до ночі не встигли всього переписати! Тому й лишились на хуторі ночувати. Хто сидів біля вогнищ, хто в хаті у наймитів відпочивав, а хто в млині разом із Книжником. Бо там він собі кубло влаштував. І, хоч сторожу виставили на ніч і біля небіжчика в світлиці читали ченці, хтось уночі проник і найдорожчі золоті речі викрав. Усі кричали про ману! Це не привиди, брехня! Це хтось із сторожі, саме вони підсипали під ранок у багаття якийсь порошок, і всі подуріли. Книжник розповідав, багато років після всього, що він сам бачив, уже після других півнів, як над тухнучим багаттям поплив якийсь густий-прегустий дим. Усі три багаття і сторожу коло них оповив цей дим і змішався з туманом, що напливав із ручая, і все, аж до самого піддашшя будинку, вкрилося імлою. Цей туман висів недовго — до вранішньої зорі. Та, певно, цього було досить, щоб захопити скарби. Потім усі тільки й говорили, що то привиди приспали дурманом сторожу й повитягали з комори срібло-злото! Особливо тому люди повірили в чародійство, бо коли зайшли нагору, до бояринової опочивальні, то в нього в скрині лежав людський кістяк, вбраний у сукню жінки Білого Лицаря!.. А вранці після того запаморочення люди знову зайшли до будинку боярина Сергія, і вже ні кістяка, ні черепа, ні сукні не було!.. Неправда — все те влаштували пси Білого Лицаря. Власне, один з них — найхитріший і найспритніший, венецієць Мікело. То він дурманним порошком засипав багаття. Він і допоміг Білому Лицарю загарбати німецьке золото. Те саме золото, за яким він полював аж від самих німецьких земель.
Я не знаю, скільки гривень золота вони взяли. І ще вони наші старосвітські скарби взяли, а такі, яких вже ні в кого ніде по скарбницях немає. І барми, і рясна, і колти княжеські, і перстені, обручки, златоглави-пояси ковані, агатові печатки та хрести натільні!!!
Проте не дав Бог тішитися Лицареві усім цим добром. Його небавом отруїла ключниця. Коли вона взнала, що скарб боярина Сергія в лабетах Білого Лицаря, то стала така запобіглива та ласкава, що він не міг нарадуватись. Вона ж у найкращої відьмачки-лікарки викупила найдорожчого дурману та зілля, що найосоннішого чоловіка робить ярішим за жеребця. І так його тим нагодувала, так обласкала, а коли ще й дурману дала, то він їй сказав, у якому гаю і де сховано бояринове золото. І дав ключа від своїх скарбів. Бо до того вона ключа не мала, хоч і була ключницею! Він їй сказав: «По-перше, я тобі вірю! А по-друге, навіть як ти і вкрадеш із моєї скрині, то в мене в стократ є проти того золота! Цей схизматик недарма поклав усіх своїх байстрюків — найбільший міх золота з усього ордену саме йому дістався! Але, видно, він заборгував своєю удачею нечистій силі. От вони і прибрали його до себе! А нам здобич!»