Коли він торкався її шкіри на спині, чи на череві, чи на персах, де були незначні смуга чи плями, вона починала якось затаєніше дихати. А до обличчя припливала кров, і вона то блідла, то ставала червоною, мов розквітла шипшина. Після оглядин тіла він поклав руку їй на чоло, потім до щоки. Лице в неї палало. І, як лічець людських хвороб та страждань, він відчув у тому пашінні чола і скронь розбурхану жіночу спрагу… Але ж замолода… Він ще раз уважно подивився на неї. Ставши проти світла до неї, щоб вона не розгледіла виразу його обличчя, споглядав її зграбну постать, високі перса, плаский живіт, наче вилитий з міді, ще не поруйнований у своїй пружності й міці ні зачаттям, ні важкою ношею нового життя, ні бурхливими пологами… Ось тоді його наче злило окропом. І він відчув у собі те, чого ніколи не відчував з жодною із тих молодичок, які його за молодих років ні-ні та й спокушали до солодкого гріха. Тих молодичок вже він лікував у миру. Бо декому з них вдалося-таки його просто затягти до себе в ліжко… Адже мав він гарну статуру і голос і обходження гречне. Тільки спочатку ніхто з них не здогадувався, що він кохається на хмільному соку з виногрон, а не на розкішних гронах жіночих персів. Потім про його уподобання довідалось чимало людей, і вже ніхто до нього не чіплявся і не спокушав. А він спокійненько лікував хворих і зароблені на болячках монети залишав у шинках під завивання дуди та багатоголосого співу кантів. А тоді знов зачинав шукати хворих…
Від панночки його засудомило, почало трусити від її голизни. Аж зацокотів зубами. Але неймовірним зусиллям змусив себе зібратися на силі і, не озираючись більше на оголену панночку, вийти до сіней. Окиша довго порпався у своїй торбі, відшукуючи потрібне зілля.
Думав, що вона за цей час і вдягнеться, і прикриється покривалом. Але панночка й не думала.
— Дитино моя, вдягнися. Холодно, застудишся.
— Мамко, — сказала панночка мамці, вся спалахуючи рум’янцем. — Мені зразу без сорочки легше стало. Не так печуть садна…
Окиша по черзі побовтав біля вуха два пузирки. Відкоркував, понюхав. Крапнув з кожного на тильний бік зап’ястя, спробував кінчиком язика. Попрохав невеличку чарочку. Злив туди з обох пляшечок, розвів водою, добре вимішав і наказав панночці швидко випити.
Та вона відмовилась сама випити — ніби в неї он як руки трусяться.
— Нехай лікар мене напоїть.
Окиша й підніс їй до вуст, яскраво-червоних і пухких, чарку із зіллям. А другу руку поклав їй на голе плече і лагідно прошепотів:
— Чим сильніші муки терпить людина, тим краще її заспокоює цей лік. Мені його таємницю один знаменитий сарацин продав за три… аж за три дукати!..
Ішов Окиша до свого боярського притулку, і все йому перед очима випливало наге, помордоване тіло панночки. Все намагався пригадати, що він чув про її батька. Адже її батько був одним із найславніших своєю вправністю та відвагою лицарів литовської залоги у Києві. А говорили різне. Що ніби Лицар, її батько, родом ніякий не литовець. Що латинське хрещення він прийняв у Кракові, як зі служби Вітовту перейшов на службу до польського короля Ягайла, коли той із православного русько-литовського Якова став латиняном-католиком і королем Польщі Ягайлом. Інші старі люди казали, що то не він прийняв латинського хреста, а його рідний батечко, що був у почті князя Вітовта чи конюхом, чи коновалом, чи різником, чи, здається, псарем. А до того був киянином грецької віри й козолупом. Тільки батько Лицаря одружився чи на литовці, чи на польці. І вдалою службою придбав собі кілька ланів доброї землі на Київщині. І невеличку садибу на Подолі. А от син його, Лицар, був уже вихований як справжній литовець і римо-католик. Він і звання своє лицарське одержав не у Києві і не у Вільні, а коли князь великий Литви Яків став королем Ягайлом, якраз Лицар і потрапив у число тих перших вояків та шляхти, яких посвятив у лицарі новий король. Ходив Лицар у походи і з королем, і з його старостами, і з князями литовськими. І був одним із тих небагатьох щасливих, кому на кривавій Ворсклі посміхнулась фортуна і вивела з-під татарських стріл та арканів живим та неушкодженим… А одружився Лицар на справжній литовці. Батько її служив у міському замку на Горі. І мав під самою горою добрий будинок і хороші служби. Славився тесть Лицаря бучними гульбищами. Тесть часто і на лови виїздив у приміські пущі. Собаки в нього були знамениті. А виїзд мав чи не найкращий у Києві. Його коней зразу пізнавали на вулицях і дорогах. Люди натякали, ніби у Лицаревого тестя добрі землі на Волині й великі угіддя на Сіверщині.