А дід дуже поважав Ілька. І не тому, що Ілько добре нам платив за дичину. А тому що Ілько хоч і байстрюк, але ж кров у нього була набагато — гай-гай, наскільки! — вища нашої, а він ніколи не виявляв до нас ніякої зверхності. І ще дід тому дуже поважав Ілька, що той знайшов і заколов убивцю свого батька. Ці троє злочинців — небіж, його приятель на прізвисько Лях і Сусанна — влаштували засідку на Ілька. Але він їх перехитрив і заколов обох чоловіків кончаром. Кончар був у нього схований у гирлизі висвердленій! Дід нишком показав мені тую гирлигу — вона стояла поруч із рогачами, кочергою та лопатами у закутку біля печі… Тож я й скажу вам — якби старий вчитель Білого Лицаря не замовив слова воєводі за Ілька та якби сам Ілько не передав скарб Білого Лицаря воєводі, то згноїли б Ілька в узилищі. А так його випустили, і він на якісь монети винайняв старий заїзд-розвалюху в подільських міщан. Він став готувати сам і порядкувати, що вже за два роки перед Єдигеєвою чумою його вже всі знали. І ходили до його харчевні не стільки випити, як поїсти та посидіти в затишку.
І мати Ількова віднайшлася — вона все покинула й зачинилась у монастирі. Але я її ніколи не бачив, бо ми з дідом до того монастиря на прощу не ходили. А під час татарської погибелі мати загинула.
Ну а Варава, убивця боярина Сергія, отруїв свою невінчану жінку наступного року. Ту саму, що малого Ілька вкрала. Десь аж за Житомиром він обвінчався із молоденькою вдовою і тримав заїзд. Досить великий і багатий. А сам нічого не робив. Лише рибалив і в карти з постояльцями грав та ще в кості. Його молодиця всім правувала. А потім якось завітав до заїзду лікар Окиша. Геть зубожів та підупав. Зразу він упізнав Вараву. Варава не відрікався. Окиша йому все розповів про київські справи. Що все вщухло, що можна вертати. І тоді вони удвох поспішили до Києва, бо вже осінь настала. Варава послав Окишу витягти золотий оберіг — він його забив під кору старої липи неподалік від хутора. Ми якраз тоді були в тому місці й бачили Окишу і Вараву з кіньми. Дід сам не пішов і не виказав осочникам цих злодіїв. Він послав нашого собаку до осочників, які були недалеко в той день. І дідів собака повів осочникових псів до схованки Варави і Окиші. Осочники зрозуміли, що то щось таємниче, і погнали й собі за собаками…
Варава зі злості, що Окиша так загаявся і навів сторожу на них, ударив ножем Окишу й побіг мочарами й очеретами до Дніпра. Бо на тих стежках його не могли дістати собаки. А дідів собака повів осочницьких псів нашими таємними стежками. Дід, видно, відчув, що пси оточили Вараву. І тоді витяг заячу кістку і з усіх сил засвистів нечутним свистом. Пройшов якийсь час, і наш забрьоханий від хвоста до вух, славний наш Лапко був уже з нами!
Згодом осочники, по корчмах гуляючи, розповідали, як раптово з’явився вовк. І всі собаки помчали за ним. Потім, коли осочники скочили на коней і помчали за зграєю, вовк перетворився на здоровенного мишастого собаку! Далі довелося спішитись і піти мочарами, вони знайшли смертельно пораненого Окишу, і той сказав їм, що його заколов Варава, розбійник і отравитель. Це він отруїв боярина Сергія. А тепер із золотим оберегом тікає від собак. Як осочники наздогнали своїх собак, то серед них не було ні вовка, ні мишастого велетня пса! А на купині стояв непорушно Варава. І його оточили роз’юшені пси і аж захлинаються від гавкоту. Варава знав: один порух — і собаки його пошматують до кісток! Та, коли осочники підійшли впритул між псами, Варава вихопив із пояса золотий оберіг і жбурнув його подалі від берега. Оберіг тільки булькнув та кола по воді погнав…
Ну, про Вараву ви знаєте. Його перед замком на Боричевім узвозі повісили. Він у всьому признався, у всіх своїх злодійствах. І я був тоді при страті. На пакіллі, як горобчик, примостився і усе геть бачив! Страшний цей Варава був, хоч і в путах! Сивий, бородою заріс. Чорні, кошлаті брови! Замковий вістун читає всі його злодійства і постанову воєводського суду, а Варава все кудись у натовп дивиться, все очима когось шукає. Йому на шию зашморг накинули, а він так труснув головою, наче муху відганяючи, щоб не заважала йому… Так і завис, ні слова каяття не сказавши і людей не перепросивши за свої злодійства… І кого ж він там виглядав у юрбі?! Дід це теж помітив. Та як ми з дідом не мізкували, так ні до чого путнього не змогли додуматись…
А про озерце, де золотий оберіг гулькнув, ось що вам скажу. Ми наступного року спробували спустити воду з того озерця. Воно невелике, і за кілька років можна було б висушити його. Та, по-перше, то княжа земля. По-друге, там є кілька холоднющих джерел. Вони щедро озерце та ковбані живлять крижаною водою. І скажіть — як же їх закрити чи забити?.. Отже, до Страшного Суду лежатиме там золотий оберіг! Книжник казав дідові, що той оберіг належав у прадавні часи найбільшому чародію землі Руської — полоцькому вовкулаці Всеславу! У цього дивного Книжника було списано, де, хто і коли із наших владців, князів чи монастирів і церков мали дорогоцінні речі, святині чи скарби. І коли хто й куди ті скарби чи святині загарбав від нас і вивіз у чужі землі. Страшенні це письмена! Справжня заупокійна молитва. Вже за моєї пам’яті чортів зайда, похлібник московського князя, паскудний грек Фотій потяг із нашої пресвітлої Софії ось які скарби: правдиві сандалії і скіпетр Богородиці, шмат хреста Господнього, золотий потир із шафірами. А також «Страсті Христові», сріблом і злотом прикрашені. І срібне кадило самого митрополита Кипріяна! Все це роблять і робили єдиновірці. А що говорити про латинян та магометів? Нічого казати не хочеться… тягли від нас, тягнуть і сьогодні. І тягтимуть, не сумнівайтеся, завтра й позавтра! Бо нема у нас свого кесаря або короля! А князі? Князі що? Їх, як своїх бояр, наплодилось. Та все чужої крові. А своїх нема. Перевелась у нас наша чиста кров!..