Як одружився Лицар, йому перейшли грамоти на всі землі ті. І лицар був дуже щасливий, поки нагло не помер його тесть. Як помер тесть, то папери, грамоти на всі ті землі, які належали за законом тепер Лицареві і перейшли йому за жінкою, виявились закладені і перезакладені у лихварів. І він не міг їх викупити.
А розлучитися зі своєю красунею литовкою він не міг. Зате знущався з неї повсякчас. І бив, і ображав. Навіть казали, правда, тільки люди грецької віри, що він при дружині не стидався тягти до себе в світлицю на блуд годувальницю своєї доньки. Годувальницю литовка привела на подвір’я Лицаря єдину із своєї челяді. Про те, що цей обурливий гріх — правда, свідчило народження дитинки. Всі знали, що там на подвір’ї є байстря. Але ніхто не бачив його, бо нікого туди не пускали. І сиділа вона як у темниці на тому подвір’ї із своєю мамкою-годувальницею та її байстрям. Коли Лицаря запрошували кудись на банкет із дружиною, він відказував, що дружина нездужає. І розважався без неї. Ніхто не бачив, щоб вона виходила з подвір’я на вулицю. А чи заходив до них ксьондз?..
Садибу стерегли двоє домових татар. Колись захопили литовські вояки цілий гурт татарських напасників. Всіх на Покрову викупили родичі чи господарі. Тільки цих двох ногайців ніхто не викупив. І тоді їх придбав Лицар. І вже багато років ці люті й непідкупні раби стерегли його гаразди й садибу. Так говорили люди… Потім Окиша пригадав, що не тільки через тестеві грамоти зненавидів жінку Лицар. Вона виявилась нездатною зачинати хлопчиків. Кілька разів до неї кликали доброго лікаря, старого львівського іудея. Той жив аж у самім замку на Горі і служив старості великого князя Вітовта.
Знахурок кликали. Хоч татари їх попереджали, щоб не базікали про хазяйку, ті все-таки проговорились, що в неї були викиди мертвих дітей.
Щоразу мертві діти були жіночої статі. Але чи народжувались мертві вони від якоїсь порчі, від чалкування, а чи від того, що Лицар мордував свою дружину і знущався над нею, — цього ніхто не знав. Бо криків і галасу з подвір’я ніколи не чули.
Після того, говорили пахолки та кнехти в шинках та базарах, перестав Лицар злягатись із своєю дружиною. Через років три став Лицар вдівцем. Одні казали, що він заплатив чаклуну і той закляв на смерть його дружину. Вірменин-лихвар заперечував і вголос говорив, що ту жінку отруїв лікар-німець. За добрі гроші, звичайно. Пліткарі стверджували, ніби він її замордував. Хоча ніхто не міг напевно довести, що він чув у садибі галас, крики та плач. Коли дружина Лицаря померла, він за нею анітрохи не жалкував… А маленька донька лишилася з мамкою. Казали, що Лицар ще за життя блудив зовсім відверто із годувальницею своєї доньки. Але більше дітей від того блуду не було. Він завів собі коханку — вона теж не завагітніла. От тому, подейкували, він і не одружувався вдруге. Бо казав Лицар, що бастардів він не хоче викохувати, хай його добро краще буде прогуляне, аніж чужим дістанеться в прибуток. І Лицар все більше й більше бував на службі в замку на Горі. А якщо хтось із вельможних влаштовував гульбища чи лови, змагання вояцькі чи похід проти татів або уходників чи татарських дрібних загонів, то Лицар був там. Отак, незважаючи на свій зовсім не зелений вік, здобув собі славу справжнього воїна. Особливо непокоїло Окишу те, що всі казали: не було кращого мечника, ніж Лицар. Тому Окишу почало лихоманити, поки він перейшов через усі пагорби та опадки і провалля.
Окиша любив осінь. Він міг годинами милуватися золотом і червінню опадаючого листя. Але до боярського хутора він ніякої уваги не звернув на розмаїття кольорів від світло-золотих лип до багряно-мідних кленів. І вже біля самої садиби круто повернув на бічну стежку й подався до міста.
Пішов, поспішив Окиша до Києва. І загуляв по-чорному. Навіть продав корчмареві свій заповітний чингал. Чингал той, чи то турецький, чи то вірменський, купив Окиша у вірмен-купців і носив завжди за пазухою.
Співав-гуляв лікар Окиша кілька днів, не розрізняючи ні дня, ні ночі в темних корчемних покоях. Він переповзав від однієї корчми до другої, поки не опинився за гостроверхим тином, за Подольськими валами на кривій вулиці Куренівської слободи.
Тут він отямився і потихеньку почвалав на хутір до боярина Сергія.
Спроквола чапав збитими чоботами, не тому, що голова боліла з похмілля, а тому, що їсти хотілось і від того вже сили не було.
Він шкрьобав чоботами об засохлі глинисті стежки, наче старий дідуган…