А пахолками в нього були, не приведи Господи, — татари-вихрести. Пахолки якось там вже умовили Олешу, і він пішов, співаючи та пританцьовуючи. Я на власні очі бачила, бо ми з матусею якраз полотно відносили до однієї купчихи. Олеша йде, підстрибує. Татари-головосіки на крок за ним ступають, мов коти за мишею. А от як Олеша вертав від Білого Лицаря, не бачила. Чула потім, що дорослі між собою говорили. Виходило, ніби Олеша недовго пробув у світлиці Лицаря. А з хвіртки вилетів з такою силою, що перескочив через вулицю і гепнувся об сусідський тин. І того ж дня щез. Ніхто його до самого Великодня не бачив. Тому весь цей час ніхто не знав, що там скоїлося на подвір’ї в Білого Лицаря. Аж ось він з’явився на всенощну службу і, коли розговівся, надерся, як вовк глею, — вибовкав усе, що йому Лицар сказав. А Лицар пообіцяв Олешу згноїти в порубі на Горі, якщо той ще хоч слово комусь із челяді скаже чи на його землю ступить. І взагалі, щоб він йому більше на дорозі не траплявся. Як його впорали татари-пахолки, так навіть п’яний Олеша і словом не прохопився. Про інше розповів ось що. Ніби після того дня одної ночі йому привидівся в корчмі янгол. І наказав іти до монастиря і там лікувати прочан і замолювати гріхи. Чи то був віщий сон, чи йому янгол наяву представ, тільки ж такі об’яви, як відомо, легковажити не можна. І Олеша подався до монастиря. Хоча знав, що там йому не буде ні хмільного меду, ні солодкого наїдку!.. Боярин Симон жив далеко за містом у старій садибі між горами. Я бачила те місце вже багато часу після татарської навали. Залишилося тільки згарище, заросле ліщиною. Шматки згорілих болонків від світлиці не менш як три, ну, може, два лікті завтовшки! І перепалений тиньк, не менше трьох пальців завтовшки. Міцний, як цегла! Ото було подвір’я! Фортеця! Та не про те мова, а про те, що боярин Симон не знав, як діяти без Олеші. Бо й справді боявся жіноцтва і сам не наважувався побачитись чи подати вістку про себе дівчині. Коли люди часом переходили повз його хутір, то боярин прохав передати лікарю Олеші, аби той прийшов до нього. Люди думали, що бояринові лікар потрібен. Олешу не могли відшукати й присилали інших лікарів. Та боярин на подвір’я нікого не пускав. Кине срібного гроша через ворота і просить знайти Олешу. Щоб поспішив Олеша на хутір до боярина. Та Олеша сховавсь у монастирі, й ніхто не знав, де він. А боярин нудиться, боярин собі місця не знаходить. Цілими днями то коня чистить, то шаблею січе, то сокирою дубові болонки на скіпки рубає. Хто знає, скільки часу боярин дурів, якби тут не трапився Книжник. Прийшов просити срібла на якусь свою потребу. От боярин і вчепився за нього, щоб той йому пісні грав. А Книжник був неабиякий чоловік. Змолоду вчився в монастирі, воював на Ворсклі і кудись за всі світи у Московщину мандрував. Та головне не це, а те, що він умів і книги писати, і малювати, і всяку музику складати, і грати, і, найголовніше, ворожити по Псалтирі. Казали, що саме за ворожіння його вигнали з ченців. Він так — ворожив — розкривав Святе Письмо, а потім дивився людині в очі. І все, що говорив, збувалося. Може, тому люди й боялися ворожити в нього… А боярин Симон попросив його поворожити. Книжник тільки зиркнув і більше боярину в очі не дивився. Сказав, що йому ворожити не буде і нехай не просить! От який був Книжник! Тільки раз подивився — все прочитав.