Тут і молодиця втрутилася в розмову:
— А ти що, молодче, сам і куховарити вмієш?
— А вже.
— Що можеш?
— Все можу!
— А хто ж ти такий?
— А ніхто. Вмію, та й усе. Матері все помагав… та вряди-годи і за неї куховарив.
— Ти не бре-бре? — засміялась до нього молодиця. — Хочеш — ходімо? Я тобі даю все. Ти тільки зготуй мені обід.
— То чому б ні? Можу! Лише дай посуд та з чого!
— Ти диво якесь, якщо не брешеш! Щоб ото парубок і куховарив?
Хлопець густо почервонів, коли вона його парубком назвала.
— Слухай, — вела своє молодиця, уважно розглядаючись на хлопця. — А їй-бо, ти не сільський. І руки в тебе он які чисті, і обличчя біле. Але роботу знаєш. Ти чийсь дворовий?..
— Та ні… Я ж кажу, що так усе робив…
— Однак за ралом не ходив!
— От цього не було.
— Ти, парубче, трохи пізніше можеш до мене підійти? Я ось спродамся. Рибу вмієш готувати?
— Хе! Рибу вмію. Що рибу? Я гусака можу приготувати…
— Якщо не брешеш, то приходь пізніше, як я спродамся. Та й підемо виберемо гусака. Покажеш, як ото можеш гусака… Бо в мене гусаки не виходять.
— Мені хіба важко? Почекаю. Мені нікуди поспішати…
— Що? Спродався уже?
— Та… Сьогодні ще й не починав.
— Що продаватимеш?
— А нічого. Витрішки! — засміявся ’ парубчак і повернувся, щоб іти.
Але побачив, що татарочка поруч стоїть і мовчки слухає, як він теревені розводить із цією смаглявою перекупкою.
У татарочки видобувся голос:
— А я твої боби купую. Усі боби.
— То бери! — здивувалась молодиця. — Видно, що в тебе насправді очі неурочливі і рука легка. Ти знаєш, їй-богу, продаю як для себе, а до мене за весь ранок ніхто… Як ти з’явився — у мене весь кошіль купують!..
Не встигла перекупка щось іще сказати, як татарочка крутнулась до хлопця.
— Допоможеш віднести. Тут недалеко.
Молодиця підтисла вуста і невдоволено здвигнула плечима.
— От же нахаби ці ординці! Як хлопця звати, не спитала, а вже їй віднеси.
— Мені-бо що? — і поблажливо подивився на низеньку татарочку.
По татарці було видно, що вона й чотири кошелі потягне.
— Я віднесу й прийду. Бо мені якось без діла нудно… Аби був гусак, а підсмажити — підсмажимо! — Парубчак узяв кошіль і пішов за татаркою.
Коли вже занурився в натовп, повернувся і кивнув молодиці, що насуплено дивилась йому услід. Ніби сказав: «Віднесу, щоб відчепилась, і зразу й прийду».
Проте, скільки молодиця не чекала того парубійка, він так і не з’явився. Молодиця добре спродалася, бо в неї зразу ж по тому пішов швидкий торг, як хлопець підказав татарці купити її боби. Вона і горох продала, і гречку, і квасолю, та й взагалі все, що винесла. Але настрій у неї був препоганий.
Хоч і спродалась, та стояла майже до самого кінця базару. Така сама перекупка, як і вона, спитала:
— Настю! А чого ти оце стоїш? Ти ж давно спродалася…
— Та думаю гусака купити… Чекаю… Що лишиться, то дешевше буде! — відказала вона невдоволено, а сама розглядалась по боках. Подумки сказала собі: «Це ж треба! Така легка в хлопця рука і око неурочливе! Тільки підійшов, сказав — і все збула! Як закляв… А він візьми та й не прийди. У, чортове сім’я ординське, козолупи смердючі! — лаяла вона подумки татарочку та все її плем’я. — Не треба було його відпускати з тією відьмачкою! Хлопчик він молоденький, необачний! А татарюга така вже, видно, хвойда, що нема де й тавра ставити…»
Парубчак полишив базар разом із татарочкою. І тягнув, крім кошеля з бобами, ще рибу, яку вій вибрав, бо татарка у цьому нічого не тямила. І птицю, і доброї ріпи, і квасолі, і сочевиці мірку. І навіть зайця.
Він провів татарку до високого, білого, гостроверхого тину. За болонками чулись вигуки та якась колотнеча.
Татарка застукала залізним кованим кільцем у дубові дошки брами умовленим стуком.
— Це я, Роуза! — вигукнула татарка. — Відчиняй жвавіш!
Відчинилася вузька бічна хвіртка при брамі. І в проході чолов’яга виріс здоровий. Не менш ніж на дві голови вищий за парубчака. Обличчя наче з каменюки витесане. Нічим не був схожий на татарина, окрім щілин вузьких очей. А ніс ьеликий і волосся русяве. Тільки-от щілини очей татарські, та, правда, й вилиці закруті. Парубчак здивовано подумав: «Куди це я потрапив?» А вже татарочка вела його через подвір’я чисте, на якому коней шкрябали двоє чоловіків. Парубчак на них задивився. Бо один був довготелесіший, ніж воротар. А другий чорновидий, кучерявий, з пухнастою купою волосся. А на тій копиці кучерів згори примостилась маленька червона шапочка. Він стояв до хлопця спиною і чистив високого рудого коня.