Ілько стояв посередині корчми і дивився услід чорнявому, поки він з ношею не щез за рипучими дверима.
— Ну?!! — гримнув той, у панцирі. — Куди, вишкрябок, вибаньчився?!! Давай гусака!!!
Ілько хотів ще раз нагадати, що гусак належить погоничам. Та, зиркнувши на обох побитих, пояснив:
— Мій пане! Гусак старезний. Ще шкіра навіть на ньому не пропеклася.
— А ти не брешеш? — спитав той високий, що з рурами прийшов.
— Я куховарю змалечку. Якщо ви кращий кухар за мене — ось вам шпичак і пробуйте.
— Та я тебе!.. Який я тобі кухар?!! — замахнувся нагаєм на Ілька. — Та я вояк зроду! От же йолоп. Ні чорта на цій темній Русі не розуміють! Дикуни!
Тремтячими руками Ілько обчистив огірки, змив над різанкою редьку, обтрусив землю і обдер верхню шкірку з цибулі.
За якийсь час повернулися в корчму музика і мірошничиха. Чорнявого розібрало вино, і він добре похитувався. Молодичка йшла бадьоренько, лицем вся червона, розпашіла. І під пахвами на сорочці проступили темні плями.
Їм обом налили вина. Волох вихилив одним духом, і потягся до свого інструмента. А молодиця тільки раз ковтнула і струсонула плечима, заплющила на мить очі.
— Ну як кінь у нашого музики? — спитав вояк у панцирі.
— А хіба тільки він у вас із конем добрим? — зробила великі очі молодиця.
— Антанасе! Зроби добре діло — покажи свого коня красуні…
Антанас встав мовчки з лавки, мовчки взяв молодицю під лікоть і потяг до виходу надвір.
— Дурню ти, Антанасе. Ти їй у стайні покажи…
Ті, хто були за столом, навіть музика, нахабно і глумливо зареготали.
Антанас повернув молодицю і підштовхнув у внутрішні двері заїзду. А сам, ще двері не зачинилися, закасував запаску і сорочку молодиці.
Всі бачили, як він нахиляє її. Але далі не змогли подивитись, бо вона сама, заголена вже вище срамного, штовхнула ліктем двері. І вони поволі, з голосним рипінням закрились.
Ілько, сторожко озираючись, боком-боком підібрався до печі і витяг гусака. Бо саме вже час було виставляти на стіл, хоча знав, що не виставить його цим козолупам. Він озирнувся до столу. Музика висмоктував останні краплини з кухля і не бачив, як по лаві підсовується до нього сивий. І, коли Джованні впустив кухля на мокрі дошки, сивий погонич щосили вдарив його лівицею в черево. Джованні гикнув і вивернув геть усе назад: і оселедці, і вино, і редьку. Погонич же був над ним. Всіма пальцями він вчепився у кучеряві патли волоха. Відтяг голову назад, а потім хряснув лицем об закаляний стіл. Джованні захарчав і гепнувся лантухом на землю. Кров чуріла з потрощеного носа на долівку. Карбований ніс волоха перетворювався на якийсь бурий огірок.
Сивий торсав ляха. Той не рухався.
— Ти, попихачу юдин! Тягни його на вулицю, та швидше! — засичав сивий, підступаючи до Ілька. Погляд жахний, як у коня обісілого.
Дивився лише лівим, але борони Боже від такого погляду.
Ілько вхопив під пахви ляха і спробував поставити. Та лях був таким важким і м’яким лантухом, як і Джованні. Тоді Ілько волоком потяг його до дверей. Сивий у спину видихнув йому слова:
— Залиш його біля брами. І сюди мерщій, в суму поклади гуску й дві хлібини, та поспішай!
Під палаючим, сліпучим сонцем Ілька лихоманило, судома тріпала і піт холодний ручаями заливав йому очі і крапав на порох подорожній. Обережно притулив ляха до брами. І тут на нього впала тінь. Він озирнувся, ще не випроставшись, і побачив над собою довготелесе тіло Йонаса.
— Ти хто от? — Він шарпонув п’яною рукою німецький меч із піхов і зробив випад.
Та Ілько встиг ухилитись і відскочити. П’яний лицар — за ним. Ілько вскочив до корчми, наче там був порятунок.
Із сонця в корчмі все було в темнім мороці. Ззаду шарпонув двері довгий Йонас. А попереду зблисла червона блискавка, сяйво, спалах одночасно із скаженим громом. Все вмить оповив густий дим. Засмерділо кислим, як ото коней від болячок обкурюють сіркою. Повз Ілька пролетів із блискучим мечем Йонас. Його хряснув погонич тією кривою гаківницею. Меч із дзвоном упав на підлогу, а Йонас зарепетував, мов йому хто тестули причавив, а не по руці вжучив.
Ілько порачкував і кинувся до печі. Позаду чулися удари, брязкіт, стогін, але Ілько, втягнувши голову межи плечі, встиг витягти гусака. Обпікаючи руки, біг углиб заїзду і обгортав його рушником. Вишитий червоним подільським візерунком рушник. Той самий рушник, в якому мірошничиха принесла печену ковбасу.
Почув розпачливе ззаду: