— Та швидше ти, тікай звідсіля! Швидше, вимітайся звідси.
Він ступив три кроки, але не міг відкрити засовку на дверях. Поки вона знов не підскочила до дверей і не відтрутила його своїм плечем і голими стегнами, підбиваючи.
— Йди під три чорти! Ти що, зовсім очманів, що нічого не тямиш?
Вона шарпонула засовку вгору. І відчинилися двері. Вона щосили штовхнула його руками, щоб вимітався з кімнати, але торба зачепилася за дверну засовку і він не міг ніяк її відкрутити.
Поки молодиця йому допомагала, він роздивився, як з кінця коридора йде поволі, припадаючи, ступаючи, наче кіт, підкрадається величезний чоловік у блакитному плащі з оголеним мечем. І — лезо спалахувало в сутіні замизканого проходу в заїзді. Ось молодиця відчепила торбу, щосили штурхнула Ілька руками в плечі. Він вилетів з комірчини, аж у протилежну стіну вперся руками.
Миттю прийшов до тями. І миттю опинився за рогом, де були приховані двері. Вони були про всяку пригоду. За двері знали лише Бен Сімха і його, Ількова, матір. Навіть Михайло не знав за ті двері. Ілько відімкнув їх швидко, йому не відмовила вправність. Зачинивши, вилетів на подвір’я заїзду.
Там стояли воли й двоє угорських коней Голубка і Ляха.
І ледь не впав під копита чудовому вороному жеребцеві. Повів поглядом по вузді, цяцькованій великими срібними бляхами, і побачив міцні, засмаглі руки, гарні за лінією, як у жінки. А проте сухі й сильні силою справжнього витязя. Ліва рука тримала яблуко. І повід. А в правій оголений меч, що нещадно блищав блакитним промінням.
І вершник цей був невеликий, у чорній киреї, з чорним, довгим волоссям до плечей, як у ченця. Невеликі вислі вуса, малесенька борідка чорна. І чорні, зовсім мертві великі очі. Лице бліде, як крейда.
Цей чоловік возсідав на коні, мов на тій ярмарковій картинці, що привозили німецькі та генуезькі купці. Він спитав, цей чорний чоловік:
— Ну то що тут діється, нащадку?
Ілько привітав його низьким поклоном.
— О мій пане! Я не нащадок… Я так просто, ну, вони погоничі вірменського купця, що купує тут волів, і ті, хто воювали з хрестоносцями, литовці, вони завелися битися… Мордують один одного…
Чоловік з блідо-крейдяним обличчям, не відриваючи важкого погляду чорних очей, сказав Ількові:
— Я не пан. Я боярин-витязь!
Ілько здивувався, бо знав, що тим старовинним словом знатні вельможні пани тепер себе не називають. Називають вельможних просто панами або князями, якщо вони справді князівського роду чи таке собі за злото приписали. Ілько хотів ще щось сказати цьому «бояринові-витязю», але побачив щось неймовірне, незвичайне. І він не міг второпати, а той боярин питав його:
— А чого вони завелися?
— Та завелися через мірошникову молодицю. Вона дуже гарна. Одні почали до неї залицятись, а ті потім прийшли. І вона з ними, з тими литовцями-вояками… А потім ті погоничі…
— Ну, це мені зовсім не цікаво… А ти чого замовк? Ану грай! — І боярин повернувся через праве плече й відвів погляд від Ілька. Тоді Ілько зміг подивитись на його плечі, на його груди, що в нього на грудях висить те, що було незвичним, що робило його несхожим ні на кого. У нього поверх калантаря московського висів хрест, великий, срібний, і поруч срібного хреста висів великий, може, вдвічі більший за празького гроша, золотий оберіг-змійовик з Божою Матір’ю. Такого скарбу потім Ілько вже ніколи не бачив.
— А ти грай, забув грати?
Ілько побачив за конем людські ноги в розбитих постолах, обідраних ногавицях і поли обдертої рудої свитки, що опадала вниз. І зразу ж за конем почулось сопіння, схлипування, завищала, завела мелодію дуда, і їй підігравали пищалки: та-рі-та-та-та, ті-ту-та-рі-ра-ра.