Ілько знав головне: що швидше вивезе мерця, то далі його відправить до сутінків від заїзду і краще сховається…
Ілько не знімав торби з гусаком, і, коли ніс мерця, зігнувшись навпіл, гусак страшенно заважав йому, бовтаючись між ногами, крізь торбу просочувався гусячий жир, розпливався темними плямами на його сірих ногавицях.
Але торбу з гусаком Ілько не збирався полишати. Він заскочив до свого закутка, повкидав у торбу все, що було можна: ніж, капшучок з нитками й голками, кілька свічок витяг із скрині. Коротше кажучи, згріб усе дрібне в скрині, навіть і те, що належало його матері. Напхав у торбу, аж вона наповнилась і стирчала великим горбом за спиною. Побіг до коней, однак не подвір’ям заїзду, а попід стіною, попід опасанням, попід кімнаткою, де була молодиця. І не міг втриматися, щоб не стати перед віконцем, з якого долинали якісь дивні схлипування. Нечутно, навшпиньках, обережно, як кіт, підкрався й зазирнув крізь шпарину. Побачив дивне діло. На полику під стіною лежить лицар у панцирі. Тільки меч прихилений до полика. А згори, осідлавши лицаря, ніби коня, підскакує, то сміється, то схлипує молодиця. Ілько спочатку не зрозумів, що вона робить, а коли дійшов до тями, його аж облило, мов окропом. І тіло стало мокрим, гарячим. Сорочка враз прилипла до спини і грудей. Піт зачурів за вухами, поплив по шиї.
Ілько, хрестячись, волав до Бога, щоб допоміг йому швидше відступитись від цього спокусливого віконця-щілини. Але як не хрестився, як не молився, не зміг відступити.
З пронизливим вереском молодичка кілька разів струсилась у корчах, впала крижнем на лицаря і почала його кусати за вухо. Ілько, може б, і далі дивився, але чиясь вимоглива рука лягла на його плече.
Він озирнувся. Над ним — крейдяне бородате лице Бен Сімхи з розширеними від жаху очима. Його завжди вологі рожеві вуста були широко розкриті, скривлені. Здавалось, кучерява борода запхається йому до рота.
— Хлопчику, молю тебе! Заклинаю тебе своїми дітьми, тікай швидше з цим чортовим мірошником звідсіля. Ой горе мені, горе!
— Хазяїне, не переймайся! Я зараз вивезу. Увечері будемо під Києвом.
— Ой ні, ой ні! Ой молю тебе, таки до Києва аж ніяк не треба! Куди завгодно, лише не до Києва.
Ілько примостився на воза і цвьохнув батогом.
І сам господар, незважаючи на суботу і на страх перед Яхве, сам господар відчиняв йому стулки брами, а під стовпом сидів Лях і, хапаючись обома руками за голову, стогнав:
— Матка Бозка, Матка Бозка!
Було дивно, що сусіди чули цю веремію й два постріли з дивовижних, небачених ще тут гаківниць ручних, яких раніше у цих місцях не було, і ніхто не прибіг, навіть не вийшов за перелаз.
Ілько згадав: казали поважні місцеві жителі, що це корчемне місце — закляте, зачакловане чортівське місце.
Там тільки пиячать та блудом і всяким непотрібством займаються. Ночами в корчмаря збирається нечиста сила.
Ревні християни казали, що треба все це підпалити, а христопродавця з усіма його сучками вигнати геть. На що інші, не менш добродійні християни, для кого заїзд був місцем гуртування, відповідали:
— Е-е! Підпалювати небезпечно — всі хати можуть од іскор зайнятись! Та й до всього — хіба його виженеш без угоди князя? Адже він орендує корчму у князя. Не треба виганяти… От якби його якось провчити чи покарати… Так щоб оті гроші… і щоб без злочину… і щоб гроші нам…
Ілько стьобнув добрим батогом застояних коней. Коні враз шарпонули з місця і пішли, пішли, загинаючи свої короткі шиї, козирячи, вишкіряючи зуби, хропучи. І віз, не чумацька велика мажа, що суне по шляху, мов корабель по стрижню, а добрий, зграбний віз, не рипучий, добре змащений, покотився м’яко, здіймаючи хвіст куряви. Та курява тяглася золотим димом за кінською упряжкою. Останнє, що побачив Ілько крізь куряву, коли озирнувся: під брамою корчмар допомагає підвестися Ляхові. А той однією рукою хапається за стовпа брами, а другою все мацає себе за голову.
А Ілько гнав і гнав коней у цей переддень Спаса, по обіді, поруч нього вряди-годи підскакував і сіпався мрець.
І зелені мухи роєм вилися над небіжчиком, у якого з носа спливала сукровиця.
І хоча Ілько гнав коней і вітер йому в обличчя, все ж солодкий сморід забивав Ількові дихання.
Добре розігнавши коней, забрав торбу з гусаком подалі від мерця, щоб сморід і морова зараза не перейшли на цей чудесний наїдок, на цю дивну здобич. «Господи! Спасибі тобі за таке щастя — у мене цілий гусак! Для одного мене! Боже! Спасибі тобі за щедроти твої!»