До камери входить чоловік. Засмаглий жилавий коротун, з напнутими м’язами та широкими кістками, темноволосий. Замість лівого ока в нього чорний блискучий камінь… обсидіан чи онікс? Обличчя грубе, заклякле, немов також висічене з каменю. Людське око — темно-каре, холодне, з маленькою цяткою зіниці.
Він зупиняється, спокійно оглядаючи вершницю.
— Φοβάστε? — питає він. — Δεν πρέπει να είστε.
Кассандра — та Кассандра, яка існувала раніше, до цього сплутання — ніколи не чула цієї мови. Але для Кассандри-тепер це не є важливим.
— Не буду, — відповідає вона. — Хіба я можу цього уникнути?
— Δεν μπορείς.
Вони деякий час роздивляються одне одного.
— Чому ти… — вона раптом затинається, — чому ти не вбив мене? Як усіх інших?
— Θα σε σκοτώσω. Σύντομα.
Вона опустила погляд. Тож ось воно. Її шлях закінчується. Лишилося тільки дочекатися, поки буде знято останню печатку, доки буде прочинено останню браму… що це — трубні голоси?
Кішка під нею напружилася, голоси стали гучнішими, тривожнішими. Дівчина опустилася на неї, притиснулася всім тілом, обхопила найніжнішими обіймами. Одинока сльозинка виступила на оці. «Ти боїшся? Не треба» — такі смішні, наївні слова. Не боятися? Так, вона не боятиметься. Чи навпаки — решту безкінечності проведе в постійному жаху. Кішка турбувалася — але вона відчувала те, що ховалося у внутрішній камері, відчайдушно жадала його, кожною своєю часткою. І вона б отримала його — якби тільки не той, хто стояв позаду. Він чекав.
Знову й знову.
— Прошу, благаю, — вона вся тремтіла, — не треба. Не робіть цього. Хіба ви не бачите? Вона все одно не дозволить вам так зробити. Вона використає вас. Їй потрібен матеріал, ви лише матеріал, ви вже виконали свою функцію…
Зіверс на потрісканому моніторі похитав головою.
— Навіть не розумію, навіщо я витрачаю на се час. Знаєш, дівчино… насправді твоя згода не потрібна. Мені просто треба було привести тебе до тями. Тож почнімо.
— Ні! Благаю!!! Ви…
Її деконструювали. Старанно, ретельно й довго, поступово, до найменших структурних одиниць, до рябизни у квантових полях, до первісного коду, що визначає її існування в мультивсесвіті. НРІ взявся до роботи з цікавістю малої дитини, якій подарували нову іграшку. Він/вона/вони охоче сприйняли нове, нетривіальне завдання. Вільної енергії було достатньо, випромінювання сингулярного реактора й без того перетворило навколишній простір-час на святкову ілюмінацію.
Це не було боляче — процес ішов на рівні значно тоншому, ніж грубі та незграбні електрохімічні сигнали. Але жах від усвідомлення власного дезінтегрування був настільки невимовним, настільки всеосяжним, що, здається, поглинув Кассандру цілком. Не існувало можливості вийти з цього стану незмінною — не втратити саму себе, не отримати зяючої порожнечі десь усередині, безкінечного моменту абсолютного небуття, якого насправді ніколи не існувало в часовому вимірі, але яке від того не втратило своєї реалістичності.
Час не квантується.
VII
Її час добігав кінця. Брідж О’Шонессі відчувала це з неймовірною чіткістю, настільки потужно, що навіть Іва, яка лише поділяла з нею фізичні носії — понівечені, майже знищені, — сприймала відлуння цього відчуття. Вампір пішов: невідомо, чи його було знищено, чи він просто не витримав і відступив до свого всесвіту, не в змозі протистояти набагато могутнішій істоті.
— У сьому є певна іронія, — промовила Брідж з тіла Боген. Її власне вже було не здатне на такі складні фізичні маніпуляції. — Вампіри. Кожен із них набагато старший за будь-кого в цій системі, та разом із тим усі вони — неосяжно молодші за нас. Кожен всесвіт має свою відправну точку. Збіжності — то радше випадковість… А ти, любистку, бодай колись замислювалася над тим, що вони насправді таке? Що є ті істоти, яким ви вклоняєтеся?
Боген дуже кортіло сказати щось в’їдливе, образливе. Вона зовсім не поділяла тієї зваженої меланхолійності, що охопила Брідж. Вона не вірила, не хотіла приймати того, що вже зовсім скоро її існування припиниться. Остаточно. Назавжди.
— Тобі ж начхати на мою відповідь, — просичала вона. — Начхати навіть на правду. Бо ти маєш власну, і вона цілком тебе задовольняє….
— Не зовсім так, — хитнула головою Брідж. — Мене не цікавить правда, бо цікавість може викликати тільки невідоме. Я знаю, що вони таке й звідки прийшли. Але мене цікавить твоє сприйняття. Твій рушій. Що змусило тебе звернутися до них?