Кара вдарив старого майже наосліп. Камінь влучив у лікоть, почувся хрускіт — шаленець відсахнувся, але Ебри не відпустив. Його пальці немов звело судомою. Задкуючи, він тягнув за собою безпорадну дівчину, наче дорогоцінний скарб. Кара одним стрибком наздогнав його і знову вдарив. Адем здійняв руку, намагаючись захиститися, але не встиг — туфовий уламок упав йому на голову, трохи вище лоба. Бризнула кров. Старий заскиглив, випустивши свою здобич. Ебру впала на каміння. Кара став над нею, готовий захищати дівчину. Адем лементував, лівою рукою розмазуючи по обличчю кров. Права безсило теліпалася. Кара свердлив його поглядом, стискаючи камінь так, що аж нігті побіліли.
Адем позадкував, а потім розвернувся й почовгав геть, рюмсаючи та скімлячи. Кара не зводив з нього очей, аж доки постать паломника розчинилася в ранковому серпанку, і лишилося саме його нестямне белькотіння, що звучало в світанковій тиші, наче забуті прокльони та закляття. Ебру застогнала, приходячи до тями. Кара допоміг їй підвестися. Від холоду у обох цокотіли зуби, а в суглоби наче цвяхи позабивали.
— Чом старий напав на нас? — запитання здавалося Карі дурнуватим, та він усе ж не втримався, щоб не поставити його. Він гадав, що Ебру має відповідь кращу, ніж його власна.
— Він подивився в очі Давньому, — слабко промовила дівчина, — тож Темир Тенгрі позбавив його глузду.
— Ми також дивилися на нього, — зауважив Кара.
Ебру, спираючись на плече Кари, зробила декілька невпевнених кроків. Задубілі ступні здавалися дерев’яними колодками, твердими та нечутливими. Кроки слабким відлунням відгукувалися десь вище колін.
— Ми нічого не просили в нього. Адема привела сюди жага. Він хотів отримати від богів долини те, чим не обдарували його за її межами.
— Тож Давній покарав його?
— Ні. Те, що ми бачили — не Давній. Не сам Темир Тенгрі, а лишень спогад про нього.
Спантеличений, Кара деякий час витріщався на супутницю. Ебру невидющим поглядом дивилася перед собою, кожної миті зосереджена тільки на наступному кроці.
— Спогад? — обурився він нарешті. — Але ж ми бачили його! Бачили всі втрьох. Адем увечері, біля багаття, розповідав про Давніх на межі долини, про досвітні сутінки… Хіба не тому в долину прямують паломники з усієї Імперії?
Ебру похитала головою.
— Ні. Не тому.
Кара надовго замислився. До краю каньйону лишалося не більше двох стадій. Уже було чути, як струменить унизу Мелендиз, вперто прокладаючи поміж каменів своє звивчасте річище.
— Стривай, — мовив нарешті хлопець. — Якщо він є спогад… то чий? Спогади мають комусь належати. Вони не можуть бути нічиїми.
Ебру замислено подивилася на нього. Її кивок був ледь помітним.
— Не можуть.
II. Аджена
У прохолодному нерухомому повітрі стукіт підошов лунав чітко, уривчасто, підхоплений та помножений сухим, розміреним відлунням. Шурхіт босих ніг наче доповнював той дрібний стукіт. Ці звуки, най прості та буденні, здавалися величними — бо такими робило їх це місце.
Скинія, що глибоко занурювалася в скельні надра, попри очікування не була сирою темною норою. Прорубані в туфі коридори були широкі та просторі, з округлим склепінням та різьбленими арками отворів. Вузькі вентиляційні шахти пропускали довгі скісні смуги-промені, в яких танцювали іскристі пилинки. Сонячне сяйво фарбувало стіни й підлогу золотаво-білим.
— Скинії долини дають ченцям спокій та умиротворення, — голос ставної пресвітерії звучав тепло та м’яко, наче муркотіння кішки. — Істинно віруючі приходять сюди саме по се.
— А паломники? — спитав Кара. Вони з Ебру йшли за декілька кроків позаду пресвітерії. Останнім човгав високий на зріст чернець у довгій нефарбованій рясі, підперезаній мотузкою.
— Паломники? — Аджена озирнулася до Кари. — Паломники приходять сюди по інше. Вони жадають отримати в долині те, що зможуть забрати з собою. Але все, що подароване долиною, лишається в долині.
Вона замовкла. Що глибше занурювалась у скелю скинія, то темнішою вона ставала. Сонячні промені вже не здатні були пройти каналами, тож зали й тунелі освітлювали розвішані по стінах лампадки. Їхнє мерехтливе сяйво народжувало химерні рухливі тіні.
— Ми не паломники, — мовила Ебру.
Пресвітерія обдарувала її легкою посмішкою через плече — і довгим, чіпким поглядом.