— Се я вже зрозуміла.
Крізь вузьку арку вони увійшли до просторого округлого приміщення. Його висока склепінчаста стеля була занурена в темряву, яку не могло розвіяти світло десятків тонких свічок, вставлених у підлогові підсвічники. Фрески, що прикрашали стіни, було майже не розгледіти, але в їхніх невиразно-затьмарених обрисах Карі вбачалося щось страхітливе й тривожне.
— То ви бачили його? — спитала пресвітерія, обернувшись до підлітків. — Залізного ворона?
— Якщо ви так його називаєте, — повела головою Ебру. — Темира Тенгрі.
— Так, — поважно кивнула Аджена, наче приймаючи молитовне уславлення. — Ім’я, дане людьми, яке він визнає. Не варто згадувати його всує. Несвідоме звертання матиме відповідь, яку ти не готова сприйняти.
— Хіба можна бути готовим прийняти відповідь бога? — спитав Кара. В його голосі не було зневаги чи сумніву. Аджена зрозуміла це з деяким запізненням, і тому обличчям її промайнула стрімка тінь, не затримавшись і на один удар серця. Пресвітерія посміхнулася, наче хотіла стерти навіть згадку про неї.
— Не бога, — вона зробила легкий та вишуканий жест рукою, що мав означати заперечення. — Залізний ворон — не бог. Він — Давній. Одна з тих істот, що раніше мешкали у цьому світі. Але залишили його.
— Чому? — спитала Ебру. Кара був упевнений, що знає відповідь, чи радше знає те, що насправді все зовсім не так. — Чому тоді ми бачимо їх?
Пресвітерія Аджена розвернулася й рушила до вівтарної частини. Іконостас у напівтемряві зблискував золотом оздоб. Карі здалося, що Аджена також зрозуміла хитрість Ебру й зараз накинеться на них зі священною люттю ревнительки. Але коли та заговорила, голос її був так само привітним та ласкавим.
— Уявіть собі в’язня, замурованого в кам’яній крипті. Він прикутий до стіни, а поряд, за межами його досяжності — склянка з отрутою, що висить на тонкій волосині. Настільки тонкій, що вона може обірватися будь-якої миті. Склянка тоді впаде, і отрута вб’є в’язня. Але волосина може й не обірватися. Витримати. В’язень ніяк не може вплинути на волосину чи склянку. На утреню ми затуляємо віддушину щільно підігнаною цеглиною й залишаємо його до вечірні. За сей час волосина може розірватися, але може й втримати склянку. Той в’язень… він живий чи мертвий?
— Якщо ми не можемо знати, обірвалася волосина чи ні, ми не можемо знати й про в’язня, — мовив Кара невпевнено, передбачаючи підготовлену пресвітерією пастку.
— Може се означати, що він рівною мірою і живий, і мертвий одночасно? — спитала раптом Ебру, незважаючи на здивований погляд парубка.
— Може. Тільки до того моменту, коли на вечірню ми відсунемо цеглину й все з’ясується. Спостереження вирішить невизначеність, так? — спитала Аджена.
— Звичайно, — кивнув Кара.
— Чи се означає, що до моменту з’ясування живий-мертвий в’язень справді існував — у наших думках?
— Так, звісно.
— Наш розум народив дві камери. В одній в’язень живий, склянка ціла, а волосина не обірвалася. В другій — в’язень мертвий, склянка розбита, волосина розірвана.
— Уявити собі можна все що завгодно, — мовив Кара дещо невдоволено. — Наприклад, що з’явився янгол і утримував склянку, не даючи волосині ся розірвати, бо в’язень був людиною праведною. А в мить, коли відтулили цеглину — відпустив, щоб той прийняв мученицьку смерть за віру та потрапив до раю. І насправді немає ніяких двох світів, бо в’язень сам є спостерігачем. Тобто по-справжньому немає ніякої невизначеності.
— А якщо в’язень не має очей?
— Він почує, як падає склянка. А якщо він глухий, — випередив зауваження пресвітери Кара, — то відчує падіння склянки на камінь підлоги. Вдихне запах отрути. У будь-якому випадку певна його частина знатиме про наближення смерті раніше, ніж настане сама смерть. Себто людина — занадто багатоскладове створіння, занадто добре пристосоване стежити за собою й навколишнім світом, щоб існувати у невизначеності. А якщо вже ми розмовляємо про людей, то до чого тут Давній, чию постать ми бачили? Ту, що змусила збожеволіти Адема… паломника. Давній же не замурований у крипті?
Ебру кинула на нього швидкий погляд, в якому Кара з подивом прочитав… страх. Пресвітерія ж посміхнулась — зверхньою усмішкою переможниці.
— Уяви, що Давній і є той в’язень, а увесь наш світ для нього є криптою. Замурованою та темною. Одна з тих істот, що могутністю та розумом настільки ж випереджають нас, наскільки ми — мурах та слимаків. Тож хіба не тісно йому буде тут?
— Не розумію, — вперто мотнув головою Кара, але Аджена на нього й не дивилася. Увесь цей час вона спостерігала за Ебру.