— Що. Ти. Бачиш? — карбувала кожне слово Аджена, намагаючись пробитися крізь заволоку, що огорнула дівчину.
І тоді прийшло розуміння. Воно вдарило Ебру струменем неземного сяйва, образів, що лежали поза межами усього того, що здатні відтворити слова. Дівчина відсахнулася від престолу, зробивши декілька кволих кроків назад, після чого її ноги підломилися, і вона впала. Перед очима плавали безформні плями світла, у вухах пульсувала музика без тону та ритму. Аджена нависла над нею, вирячивши очі, розчепіривши простягнуті до дівчини пальці, надто нажахана, щоб торкнутися чи покликати її. Ебру подивилася на неї затьмареним поглядом. Безкінечно довгу мить вони не відриваючись дивилися одна на одну.
— Я бачила… розповідь Давнього. Її перенесли в наш світ із… — вона замовкла, немов не наважуючись продовжувати.
— Ми звемо їх рунами, — промовила Аджена. — Їх створюють особливі ченці — різьбярі. Бути різьбярем може не кожний. Лише той, хто спроможний стати каналом між світами, річищем, яким потече благословенна ріка…
Вона підійшла до престолу й накрила руну краєм покрову.
— Мало хто здатен, побачивши руну, не позбутися розуму, — Аджена кількома твердими кроками повернулася до Ебру, яка насилу звелася на рівні.
— Ті, хто здатен… — пресвітерія подивилася на дівчину з якоюсь сумішшю ненависті та жалю, — стають різьбярами.
Вона різко вдарила Ебру ногою в груди, кинувши на підлогу. Перш ніж дівчина спромоглася звестися, Аджена нахилилась і, вхопивши її за волосся, рвонула догори. Лівою рукою вона декілька разів ударила дівчину в обличчя. З розбитого носа потекла кров, з широко розплющених очей бризнули сльози. Пресвітерія жбурнула Ебру на підлогу, наступила на груди ногою, натиснула. Дівчина вчепилася в стопу пальцями, намагаючись послабити тиск. Ребра боліли, дихати ставало усе важче.
— Уже давно в долину не приходять справжні різьбярі. Анахорети кажуть, що се є затишшя перед страшною бурею, — повідомила Аджена буденним тоном. — І вибір між тим, прийняти такого до своєї скинії чи гнати пріч, завжди складний.
Вона зняла ногу з грудей Ебру. Та перекотилася на бік, жадібно хапаючи ротом повітря.
— …але я ризикну.
Аджена з усього маху вдарила ногою дівчині в потилицю.
III. Тольґа
Обличчя Кари палало. Він відчував, як сонце проходить крізь шкіру, змушує кров спікатися на численних саднах. Повіки склеїлися, і не було сил їх розліпити. М’язи горіли — вони ще зберігали пам’ять про відчайдушну боротьбу. Він з останніх сил опирався ченцям, не давав вивести себе. Але програв.
Його відгамселили до безтями — і викинули зі скинії.
Десь поряд дзюркотів струмок. Чулося віддалене цвірінькання птахів.
— Підводься.
Чужий голос здався Карі гарчанням хижака. Зморщившись від болю, він розплющив одне око й скосив погляд убік, звідки лунав голос. Ребра боліли, в паху тягнуло, а ноги взагалі були як не свої — важкі й заціпенілі.
Поряд, на великому піщано-білому камені, сидів чоловік. Кара очікував побачити ченця, але чоловік не носив ряси. На ньому була темна вовняна туніка з рукавами до ліктів, підперезана широким шкіряним чересом. Голову та плечі вкривав каптур — від нього на обличчя незнайомця падала тінь, але Кара все ж спромігся роздивитись його — обвітрене, в зморшках, із суворими складками біля губ. Одне око, сіре й водянисте, споглядало з глибокої очниці з-під навислої сивої брови. Замість другого — Кара не одразу зрозумів це — під зморщене, як у черепахи, повіко був вставлений гранований чорний камінь. Грубо підстрижена борода стирчала жмутами. Від ліктів жилаві руки вкривали наруччя з товстої шкіри. Довгі полотняні ногавці, також темні, майже чорні, нижче колін перетягнуті тонкими ремінцями. Сандалії запилені й потерті. Не лише вони — весь одяг незнайомця виглядав ветхим та зношеним, безліч разів латаним, укритим застарілими плямами. Збоку на чересі Кара вбачив шаблю — довжелезний і важкий сельджуцький килич.