Знову почулися кроки: уривчасті та тверді — Тольґи та ковзаючі й невиразні — почвари. Кара сахнувся туди, де, як йому гадалося, був вихід. Килич рубонув темряву, і та вибухнула виском, верескливим і бридким, просто в обличчя хлопцю.
Він врізався у два сплетені тіла, штовхнувши їх на підлогу й сам опинившись зверху. Ядучий сморід вдарив у ніздрі, очі засльозилися. Чіпка кістлява рука стиснула Карову гомілку. Хрипко загарчав Тольґа, чимдуж пручаючись під вагою двох тіл. Кара рвонувся, сповз убік. Рука розчепірилася, страшне виття луною відбилося від туфових стін — вібруюче, надломлене. Глухий удар — і два сплетені тіла розпалися, живі згустки в неживій пітьмі. Один — зіщулений, що стелився землею, стрибнув на другого, знов зчепившись з ним в єдиний клубок.
Кара навкарачки поповз геть, аж раптом його долоня намацала щось холодне й пласке — шаблю. Пальці дісталися руків’я, обхопили його. Клинок брязнув об камінь.
Придушений скрик наче належав Тользі. Кара озирнувся — і зрозумів, що може розрізнити обриси ворогів. Розколина була просто за ним, і слабкого світла, яке пробивалося крізь неї, вистачило, щоб звиклі до темряви очі угледіли дві рухливі постаті. Вони, мов коханці, стискали один одного в обіймах — тільки руки їхні тиснули на обличчя, намагалися зламати шию, вичавити очі. І знову Кара побачив, як вони розділяються на безліч копій самих себе, що існують одночасно в тому ж самому просторі — лишень тепер це відчуття було не передбаченням, не різноманіттям можливих наслідків, але вже існуючими результатами, часткою яких був і сам Кара.
У двадцяти трьох випадках його вбивав килич Тольґи, в дев’ятнадцяти — роздирали нігті та зуби монстра; в одинадцяти монстр убивав Тольґу раніше, ніж Кара встигав проминути розколину, хапав його й затягував назад до печери, де вичавлював очі твердими чорними нігтями великих пальців. Тольґа легко роззброював безпорадного хлопчака та розтинав його обличчя відібраною шаблею. Почвара гачкуватими пальцями-пазурами роздирала черево Тольґи й витягала слизький жмут кишок. Тольґа трощив кадик чудовиська, і воно блювало чорною булькітливою кров’ю. Кара рубав важкою шаблею почвару, що жадібно вгризалася в пошматовану горлянку ченця. Сотні варіантів, які взаємно виключали один одного, злилися докупи, засмоктавши розум Кари в протиприродний, задушливий вир.
А темрява печери над ними складалась у фрагменти велетенських фігур, що рухалися нізвідкіль у нікуди, фігур, чужинних людській логіці та розумінню.
IV. Яхцзи
— Ні, ні, ні! Не ти ведеш лінію! Ти маєш дозволити лінії вести тебе!
Деренчливий, надламаний голос дратує Ебру. В неї нестерпно болить голова, в якій — жодних думок. Вона безтямно дивиться на затиснений у пальцях різець.
Зіщулений, висхлий чоловічок витанцьовує навколо неї. Його довгі тремтливі руки схожі на лапи великого птаха — бусла або чаплі. Вони такі ж незграбні, невправні та зморщені. Шкіру кольору палісандра вкривають десятки глибоких шрамів, подекуди застарілих, подекуди й досі незагоєних. Сухожилки мізинця та безіменного пальця на правій руці, вочевидь, перетяті — обидва підігнуті й не повторюють рухів решти пальців. Чоловічок вдягнений у коротку, до середини стегон, туніку-безрукавку, підперезану конопляною мотузкою. З голови звисають ріденькі пасма вицвілого волосся, лискуча темна шкіра вкрита чорно-червоними плямами.
— Я — брама! Я — ключ! — скрегоче старий (Ебру знає — він старий тілом, але йому заледве виповнилося тридцять). — Усе, що тобі потрібно, — віддати свою руку. Віддай свою руку!
Прозорі очі палають божевільним вогнем. Старий — його звуть Яхцзи — вже шість років є рунним різьбярем скинії. За цей час він вирізав одну свою руну та розплутав лінії ще двох. Ці дві було знайдено в долині мисливцями скинії — вісім та п’ять років тому. Саме вони (а не його особистий витвір) були головним подвигом віри різьбяра Яхцзи.
— Кожен із нас, немов шийка глека, — він пробіг з краю до краю келії, скочив на лежак, заковзав долонями по стіні, — здатен пропустити крізь себе струмінь не більший, ніж він сам. Одні — се шийка завтовшки з мізинець, інші — ширша за кулак… але колись долиною ходила та, порівняно з якою всі ми — як жалюгідні краплі поряд із могутньою, повноводною річкою. Еґріташ, велика різьбярка, що прийшла в долину ще до появи перших скиній, та, хто за роки до нас віддала свої руки волі Давніх… І досі ми знаходимо залишені нею руни, левова частка яких лежить поза межами нашого сприйняття. Їхні лінії сплутані, проведені так, щоб приспати, приховати закладені в них сили. Велике досягнення — викарбувати нову руну, але сягання стократ величніше — розгадати руну Еґріташ! Дивись, дівчинко! Добре дивись — і віддай свою руку!